Юрий Шаповал - Петро Шелест

Петро повернувся до Харкова на навчання. Через якийсь час йому довелося побувати на практиці в Дніпропетровську на металургійному заводі імені Петровського. Захоплений металургією, юнак пише брошуру з доменного виробництва. Консультував його інститутський професор Штерн. Брошура ця була надрукована. Вона принесла авторові популярність у стінах інституту, а сам він вирішив присвятити життя металургії.

І тут доля знову підштовхнула Шелеста до занять, зовсім не пов’язаних із його мрією. У 1932 році його запросили до ЦК ЛКСМ України і запропонували без відриву від навчання стати редактором радіогазети «Комсомолець України». Важко сказати, чому вибір припав саме на Шелеста, який, за його власним зізнанням, нічого не розумів у новій справі і спочатку відмовлявся. Проте керівництво наполягло, і цілий рік продовжувалося «сумісництво», в якому Петру Шелесту дуже допомагав секретар радіогазети, журналіст із дореволюційним газетним досвідом. Тричі на тиждень можна було слухати по радіо «Комсомолець України». Більшовики, як відомо, всім формам пропаганди надавали важливе значення, а тому в розпорядженні Шелеста були радіостудія, диктори, редактори і точно відведений час в ефірі.

Того ж таки 1932 року вийшла ухвала ЦК КП(б)У про напрям групи комуністів для надання допомоги у сфері металургійної і гірничорудної промисловості. У цій групі опинився і Петро Шелест. Йому рекомендували поїхати на Маріупольський металургійний завод імені Ілліча. Саме на цьому заводі до 1936 року він працював змінним інженером, заступником начальника і виконуючим обов’язки начальника цеху. Після переїзду зі столичного Харкова, у вересні 1932 року, Шелест перевівся на вечірнє відділення Маріупольського металургійного інституту, який закінчив у липні 1935-го за фахом «різко вираженого профілю трубопрокатного виробництва».

Тоді ж Шелест одружився. Його обраницею стала Любов Павлівна Банна. Знайомі вони були ще з часів навчання в Харкові. Виїжджаючи до Донбасу, Петро Юхимович почув від неї: «І я поїду з тобою, якщо ти не заперечуєш». Він відповів: «Приїжджай, буду радий». І вона незабаром приїхала, поселилася в готелі, придивилася й вирішила залишитися. Домовилися, що Люба переведеться до Маріупольського металургійного інституту. Незабаром вони розписалися. У Петра була тоді кімната в гуртожитку (звісно, без мінімального комфорту і вигод), але незабаром він отримав дві кімнати в котеджі. І це було дуже до речі, оскільки Шелести вже очікували на спадкоємця. Вирішили чомусь, що буде хлопчик. Так і відбулося: у серпні 1933 року на світ з’явився їхній перший син Борис.

Для Петра Шелеста все складалося дуже непогано, вже були плани призначити його начальником цеху. І тут на завод приїхав керівник харківської контори «Судморснаб», співучень робітфаку. Він повідав про те, що йому потрібний начальник відділу чорних і кольорових металів і що він через начальство влаштує переведення Шелеста до Харкова. Через три місяці після розмови план реалізувався. Почалася нова робота, була навіть куплена в комунальній квартирі (у флігелі) по вулиці Іванова, 36 кімната на 10 квадратних метрів. І тут в житті Петра Юхимовича почався новий поворот.

У Шелеста закінчився термін військової броні, і його мобілізували. І хоча за посадою він мав право на отримання броні, Петро вирішив, що треба в армії відслужити. Служба проходила в Дніпропетровську, у 30-му окремому навчальному танковому батальйоні, а родина залишилася в Харкові. Перед цим, улітку 1936 року, був заарештований брат дружини Микола Банний, співробітник Харківського інженерно-будівельного інституту. І ось тепер це позначилося на сестрі. «На роботу, – згадував Петро Шелест, – Любу ніде не беруть, бо вона сестра репресованого за «політичними» мотивами брата, мало не «ворога народу». Все ж таки насилу, і це тільки тому, що я, годувальник, іду до армії, призначили Любу на роботу термістом на патефонний завод».

Під час служби представник особливого відділу дивізії розпитував Шелеста не тільки про брата дружини, але і про написану колись брошуру, присвячену молодіжній робочій комуні на прикладі Харківського заводу «Серп і молот». Виявилось, що хтось звинуватив Петра Юхимовича в «лівацькому ухилі» за зміст загалом зовсім не небезпечної брошури. Утім, обидві підняті «особистом» теми в майбутньому розвитку не мали.

Шелесту пропонували залишитися в кадрах Червоної армії, але він відмовився і навіть не піддався на чинений на нього тиск. Він прагнув на завод і був у цьому прагненні послідовний. З 1937 року працював начальником цеху, начальником виробництва, головним інженером Харківського заводу «Серп і молот», на якому працювало близько 10 тисяч осіб. Офіційно він вважався заводом сільськогосподарського машинобудування, але була там і так звана спеціальна продукція (її питома вага складала близько 45 % усього виробництва), тобто завод працював і на військові потреби. У цей час значно покращали матеріальні умови родини Шелеста – він отримав добру кімнату з усіма вигодами в упорядкованому заводському будинку на тій самій вулиці Іванова, 9.