Юрий Шаповал - Петро Шелест

Нарешті, одні «знавці» особливий акцент роблять на тому, що саме за Шелеста були проведені арешти українських дисидентів, що це він «лобіював» введення радянських військ до Чехословаччини в 1968 році. Одночасно інші «шелестознавці» наполегливо нагадують, що це саме Шелест усе-таки врятував відомих українських діячів від репресій, реально допомагав розвитку української культури, стимулював на державному рівні проекти, що сприяли формуванню національної пам’яті…

Недоліку в документальних даних та інших свідченнях щодо Петра Шелеста немає.

Видавалися спогади про Шелеста, публікувалися матеріали про нього, а також його інтерв’ю кінця 1980-х – початку 1990-х років.

Ще з 1930 року Петро Юхимович робив щоденні записи про пережите, а з 1974-го почав працювати над мемуарами. Доля цього рукопису була не такою драматичною, як, скажімо, доля мемуарів Микити Хрущова. Проте в кінці 1970-х років, за словами молодшого сина Шелеста Віталія Петровича, рукопис ретельно ховали, а один з примірників навіть зарили в землю, побоюючись, що КДБ може його вилучити. Але все закінчилося вдало, рукопис ніхто не шукав. Пізніше, із початком горбачовської «перебудови», можна було вже реально говорити про можливість його видання.

Таким чином, є всі підстави констатувати, що наявна історіографія та архівно-джерельна база дозволяє скласти повноцінну наукову біографію Петра Шелеста, хоча на сьогоднішній день такого роду спроб ще не було. Поза сумнівом вони будуть, проте автор цієї книги ставить перед собою скромне завдання лише обкреслити життєвий шлях і спробувати оцінити політичну долю Петра Шелеста.

Завершуючи цю вступну частину, я хотів би щиро подякувати всім, хто допомагав мені в роботі над книгою. Особлива подяка Борису і Віталію Шелестам, синам Петра Юхимовича, а також його внукові Петру Борисовичу. Вони консультували мене, відповідали на мої вдалі і невдалі питання, допомагали у пошуках матеріалів. Окреме спасибі Тетяні Лободі і Світлані Набок за їх допомогу і сприяння. Я щиро вдячний директорові видавництва «Фоліо» Олександру Красовицькому за його інтерес до історії України і до тих, хто її, власне, персоніфікував своїм життям і діяльністю. У ХХ столітті серед них був і Петро Юхимович Шелест.

Петро Шелест народився 1 (за новим стилем 14) лютого 1908 року в селі Андріївка Зміївського повіту Харківської губернії (нині Харківської області). Батько, Юхим Дмитрович, після смерті першої дружини, від якої залишилося двоє дітей: Яків і Агафія, одружився вдруге на вдові Марії Павлюк. У неї вже був син Семен. А незабаром з’явилося ще четверо дітей: Марія, Петро, Дмитро та Юлія. Ось така велика родина. «Коли я народився, – згадував Петро Юхимович, – батькові моєму було вже за 60 років. Усе життя я його пам’ятаю тільки старим, але красивим, струнким, підтягнутим, міцним. У батька була сива огрядна борода, вуса і велика шевелюра волосся, зачесаного на потилицю. Скільки я пам’ятаю, він завжди і незмінно палив трубку і ніколи з нею не розлучався. Батько був строгий, завжди замкнуто-зосереджений, небалакучий, не любив теревенити. Якщо у нього і були друзі, то тільки старі, перевірені товариші через сумісну довголітню службу в армії».

Батько Петра був кавалером Георгіївських хрестів усіх чотирьох ступенів. Саме це, мабуть, врятувало його від притягання до відповідальності після страйку на цукровому заводі, де він працював, коли почалися політичні пертурбації 1905 року.

Шелест згадував також, що його батько був людиною грамотною, багато читав, звідкись діставав книги, писав добре. Так що до нього зверталися, якщо треба було підготувати яке-небудь «прохання», а також зробити підрахунки і розрахунки. Дітей він також привчав до грамоти. У 3–4 роки, як згадував Петро Юхимович, вони з братом Дмитром вивчили букви, цифри, а потім навчилися читати, писати і рахувати.

1914 року Петро пішов до земської школи, в якій провчився чотири роки. Тим часом ситуація в країні почала кардинально змінюватись. Вибухнула Перша світова війна, був повалений царат у Росії. «…Життя, – згадував Шелест, – ставало дедалі важчим і тривожнішим. Царя немає, попа теж немає… А тут почався розбій, з’являлися банди, а відомо, що трудова людина не може жити без порядку, визначеності, закону… Лютнева революція відбулася, але війна ще продовжувалася. Гинули солдати, залишалися вдови, сироти, люди похилого віку без нагляду, сім’ї без годувальників… Ішла політична, ідеологічна, класова боротьба, але її мало хто розумів з простих людей».