Ростислав Коломієць - Микола Хвильовий

Єлизавета Іванівна, яка, як згадувала наприкінці життя її дочка Іраїда, курила і вирізнялася інтелігентськими манерами, у 1905 році, стомившись від злиднів та пиятики чоловіка, разом із дітьми, старшим Миколою і трьома його сестрами – Євгенією, Людмилою, Валентиною і братом переїздить на хутір Зубівку до своєї рідної сестри, що була одружена з заможною людиною Миколою Смаковським, якого знали як земського начальника. Саме Смаковський і родина Савичів (ще один материн родич) заопікувались юнаком. Жили там, аж поки матір не дістала посаду вчительки. Її умовили залишити старшого сина у родині Смаковського. Із Зубівки Миколу возили щодня до школи у село Калантаєво. Закінчив вищу початкову школу у місті Красний Кут. Чи не тому, що тут, у ремісничій школі, вчителював його батько? Микола згадує, як ходив тоді з батьком на рибалку…

Так і зростав, ніби прихилившись до матері, та намагаючись не втратити прихильності батька. І ніщо начебто не провіщало, що виростає майбутня видатна мистецька особистість. Хіба що віддалене – завжди підвищений нервовий стан, бунтівний характер і непосидющість.

Його двоюрідна сестра Лариса Миколаївна Смаковська характеризує Миколу як «великого пустуна», хлопця «непосидющого і невгамовного», який, втім, мав велику пристрасть до читання. Читав усе підряд, що знаходив у бібліотеці, захоплювався, зокрема, біографією Фрідріха Ніцше.

Потім вступає до гімназії і провчився до 6-го класу, після чого його виключають з гімназії. Друг дитинства Юрій Самброс, який у 1920-х роках був працівником народної освіти, сказати б, її українізатором, згадує про Кольку Фітільова – «довготелесого парубка, розбишаку, ватажка бешкетливої купки сільських підлітків…». Батьки добропорядних сімей забороняли дітям мати справу з «розбишакою» Фітільовим. Але бешкетування підлітка мало, так би мовити, політичні підстави. Є глухі відомості, що «розбишаку» виключили з гімназії за підозрою у зв’язку з місцевою організацією соціалістів-революціонерів – есерів. Очевидно, антимонархічні настрої заволодівали ним ще з ранніх років. Смаковському порадили забрати небожа з гімназії й тримати під своїм наглядом. Зрештою, Микола складає гімназійні іспити екстерном. І на цьому закінчується його освіта.

Якийсь час ним опікуються материні родичі. Напередодні Першої світової війни батька розбив параліч і він помирає на самоті. Микола переїжджає до села Дем’янівка Рублівської волості Богодухівського повіту, де вчителювала того часу його мати. Але й там перебуває недовго.

Складається враження, що Микола прагне вирватись із ненав’язливої родинної опіки. Здобувши свободу дій і вчинків, подається у мандри, оскільки, як сам зізнавався, захопився Горьким та його «бродячей Русью». Рушив нібито в нікуди і ніде довго не затримувався. Відтак починається його виховання життям. Мандрує у пошуках заробітку Донбасом і Південною Україною. Пішов було чорноробом котельного цеху Дружківського заводу. Далі влаштовується вантажником у Таганрозькому порту. Потім працює у підсобці на цегельному заводі біля донської станиці Іловайської. Вантажить кокс у Горлівці. Пізнавав життя таким, яким воно є, відчув усі «принади» існування некваліфікованого пролетаря, кинутого напризволяще.

У царській Росії діяв закон, згідно з яким сини багатодітної матері та одинаки звільнялися від військової служби. Та у 1915 році, коли війна вступила у критичну стадію, уряд скасував ці привілеї. І уже напочатку 1915-го Микола у складі маршової роти для поповнення діючої армії відправляється на фронт. «Три роки походів, голгофи справжнього жаху, які я описати ніяк не ризикну. Три роки голгофи в квадраті, – згадував Микола ті часи. – Через волинські болота, Галичину, Карпати, Польщу, Буковину, Румунію…»

Так сталося, що лютнева революція 1917 року застала його в Румунії. Революційні процеси перекинулись на армію. Миколу Фітільова обирають до складу полкової ради солдатських депутатів. Тепер його діяльність пов’язана з «армійською українською радою», за якою стояли українські політичні партії. У романтичному світосприйнятті Миколи Фітільова поєднались ідея побудови комуністичного суспільства з ідеєю побудови незалежної української держави. Як член армійської ради, поїхав на солдатський з’їзд, як він згадує, пришпиливши на грудях два банти – червоний і жовто-блакитний. «Я хотів бути українським більшовиком», – визнавав він, і цим публічно продемонстрував свою позицію націонал-комуніста. Пізніше він нарече себе «націонал-комунаром». А тоді захопився ідеями українських комуністів-боротьбистів, які обстоювали створення окремої Української червоної армії і надихалися перспективами створення всесвітньої федерації радянських республік і протиставленням цієї ідеї можливому відтворенню Російської імперії, так би мовити, у «радянських формах», але до партії не вступив. Тобто, перебуваючи, як і вся Україна, на перехресті різноскерованих інтересів Гетьманщини, Директорії, денікінців, радянської червоної армії, інтуїтивно орієнтував себе на створення української держави. Відчуваючи, що в нього на очах відбуваються історичні події – Перша світова війна, українські національно-визвольні змагання, боротьба за втримання України у складі нової – соціалістичної Росії, пірнає у вир революційних подій. Кидався з боку в бік, розбираючись, хто і в чому правий, хто винний, так би мовити, на ходу. Уривчасті відомості про нього дають уявлення про безвекторний пошук себе у бурхливому потоці тогочасної революційної дійсності.