Ростислав Коломієць - Микола Хвильовий

«Можна припустити»… «Ймовірно»… «Не виключається, що»… Такі фрази ви нерідко зустрічатимете у цій книжці, але це пов’язано лише з бажанням уникнути категоричності у судженнях про письменника як про непросту людину з динамічними поглядами на життя. І яким би сильним не було бажання протягнути нитку Аріадни крізь примхливе переплетіння перехресть і тупиків його життя і творчості, моя трактовка стане лише однією з версій рішення трагічної головоломки, яку полишив після себе неповторний і непередбачуваний Микола Хвильовий. Словом, питань багато, і всі вони цікаві, але не поспішатимемо з відповідями.

Як ви, напевне, здогадались, на вас чекає не наукове дослідження. Тут ви не знайдете надрозумних визначень особливостей його творчості на кшталт того, що проза Хвильового «переважно лірико-експресивна з елементами неоромантизму», хай пробачить мене шановний доктор філологічних наук… Але я засинаю, коли читаю таке. Доторкаючись до живої української історії, мене охоплює нестримний вир емоцій, які я прагнутиму передати вам. Як і не стримував їх поет і літературознавець Володимир Панченко, який, вивчаючи життя і творчість Миколи Хвильового, подолав 1030 кілометрів! Він подорожував маршрутами перебування письменника за певними адресами у тому чи іншому селі або місті, зустрічався із родичами Хвильового, його друзями і знайомими, розпитував їх, намагаючись уявити справжнього, «живого» Хвильового. Безперечно, ми не зможемо оминути увагою його безцінні свідчення. Так само не знехтуємо спогадами про Хвильового та його друзів, які зібрав уже згадуваний Григорій Костюк у редагованому ним збірникові творів Миколи Хвильового.

Тож почнемо, як радив Аристотель, з початку, щоб збагнути розвиток і кульмінацію й осягнути розв’язку містерії життя і провіденціальної творчості Миколи Хвильового. Чому провіденціальної, ви зрозумієте з подальшої розповіді.

Біографія Хвильового, за його ж таки зізнанням, – біографія Фауста, одержимого творчістю, пошуком істини. Почати б з того, що Хвильовим він обізвався років у двадцять три, коли буквально увірвався в українську літературу, адже активно почав друкуватися саме під цим іменем. А до цього був Фітільовим. Миколою Фітільовим. Дехто з дослідників його життя висловлював сумнів щодо українського походження письменника. Але вже не вперше кажу, що приналежність до нації визначається не за складом крові, але за самовідчуттям особистості.

Народився Микола Фітільов 13 грудня 1893 року в селі Тростянець Охтирського повіту на Харківщині у сім’ї сільських учителів. За спогадами Хвильового, від бабусі в нього – українська мова, від батька – «народницький дух». Є непевні відомості, що його батько Григорій Олексійович Фітільов, який походив зі збіднілого дворянського роду, через опозиційну діяльність – народницькі мріяння, які привели його до революційного гуртка – змушений був кинути Харківський університет й піти вчителювати на селі. Мав репутацію «великого оригінала»: великопанські манери поєднувались у нього з народницькими ідеалами. А сам письменник у «Короткій біографії», написаній у 1924 році, характеризує батька поблажливо – як мрійника та у вищій мірі безладну людину. Обличчям дуже схожий на Чехова, у пенсне на чорному шнурку, як згадує про нього друг дитинства Миколи Фітільова, учень тростянецької школи Юрій Самброс. Григорій Олексійович любив полювання, рибалку. У Тростянці він познайомився з майбутньою дружиною Єлизаветою, донькою бухгалтера, який працював у місцевого багатія-цукроварника. Є туманні відомості, що дід матері народився у «незаконному» шлюбі француза і селянки-українки…

Сімейне життя в батьків Миколи не складалося. І це при тому, що вони встигли народити п’ятьох дітей. Батько полюбляв перехилити чарку й мав агресивну вдачу. У своїй «Короткій біографії» Хвильовий згадує себе у віці 5–6 років і описує незабутні драматичні враження-блискавки від сімейного життя батьків: «… Я знаю, що не можу допомогти матері, коли він (батько. – Р. К. ) почне тягати матір за волосся, я вчепляюся в його ногу й доти буду безумно її кусати, поки він не відкине мене від себе й не зажене в якийсь закуток». Або: «Пам’ятаю місячні ночі. Міцний мороз…. На снігу в самій білій сорочці й босоніж стоїть, похилившись на стару березу, моя сіроока печальна мати: вона втекла від батька, коли він тягав її за волосся. «Боженьку, – мовчки молюся я, – куди ж ти дивишся?» Але: «Дякуючи батькові, рано перечитав російських класиків, добре ознайомився з Діккенсом, Гюґо, Флобером, Гофманом». Все-таки – завдяки батькові.