Ростислав Коломієць - Гнат Хоткевич

Ось він поруч із Лесею Українкою, Михайлом Коцюбинським, Миколою Лисенком, Миколою Міхновським… на святкуванні відкриття пам’ятника Івану Котляревському. Вишукано одягнутий, гідна постава, приємна посмішка – європеєць серед європейців…

А ось в українському одязі з бандурою поруч із друзями-бандуристами – українець серед українців…

А ось у європейському одязі й у вишиванці – і теж з бандурою…

А ось бравий козак у вишиванці і шароварах серед акторів робітничого театру…

А це, мабуть, останнє зображення – кінокадр: в образі сліпого кобзаря…

«Так, – посміхається директор музею Гната Хоткевича у селищі Високому Людмила Луценко, – він був красенем. На зріст невисокий, але такий гарний, що не закохатися в нього було неможливо. – І додає, маючи на увазі легенди про харизму українського Дон Жуана: – А коли починав грати на бандурі, жінки ладні були покинути заради нього своїх чоловіків». І таке траплялося.

А бувало: його кидали жінки, а він невтомно шукав своєї єдиної любові…

Ява перша. Музика «познайомила» молодого Гната з Катериною Рубанович, дочкою запорізького купця. Дівчина зналася на музиці, була захоплена виступами молодого артиста-бандуриста, і це, напевне, їх зблизило. Одружившись, вони інколи навіть виступали разом. Разом відправилися у вимушену поїздку до Галичини, уже з двома дітьми – Євгеном і Тетяною. Тут у них народилася і третя дитина – Ольга. Все ніби складалося добре, проте Катерині почало здаватися, що вона опинилась наодинці з прозою життя, а чоловік жив мистецтвом, не помічаючи ані матеріальних труднощів, ані її потреб, ані зміни її настроїв. Але хіба любов потребує доказів?.. Вона покинула виступати з чоловіком – сімейні клопоти. Не витримувала напруженого ритму життя з ним? Не вистачало уваги? Чи то, весь час зустрічаючи свого невідпорного чоловіка в жіночому оточенні, де він буквально розцвітав, відчувала, що його почуття до неї блякнули? А може, просто не витримала нужденного життя? Адже сім’я, попри страшенну популярність чоловіка, ледве зводила кінці з кінцями. Звісно, важко розібратися у розвиткові подружніх взаємин. Зупинимось на рівні здогадок і припущень. І не робитимемо висновків.

Так чи інакше, але факт залишається фактом: лишивши дітей на чоловіка, втекла – не знайду іншого слова – до Москви, де проживали її багаті родичі. Ну, як втекла? Спершу вмовляла себе, що їде на короткий час відпочити, а лишилася там на все життя. Кинула трьох дітей – Євгена, Тетяну й Ольгу на чоловіка. Своїх дітей вона побачить аж у 1916 році. Тоді ж Тетяна переїхала до матері у Москву…

Ява друга. Тим часом, коли стало зрозумілим, що дружина не повернеться, у покинутого чоловіка зав’язуються стосунки із письменницею Катрею Гриневичівною, яка була зачарована його музичними виступами. Та вона була заміжньою, мала трьох дітей, тому вони жили у цивільному шлюбі. З нею Хоткевич повертається до Харкова, де у них народжується син Володимир. Але й цього разу життя не склалося: цивільну дружину, як австрійську піддану, відіслали назад, до Львова, і в майбутньому вона стала відомою письменницею. Стосунки між ними перервалися, і вони, схоже, не робили спроб поновити їх. Синнемовля залишився з батьком, виховувала його бабуся по батькові, а мати так ніколи і не побачилася з ним…

Перші дві дружини кидали Хоткевича, лишивши на нього дітей – це про щось говорить… В усякому разі на питання «хто винен?» так просто не відповісти…

Нарешті, ява третя – остання. Повернувшись в Україну 1917 року, Хоткевич зустрічається з Платонідою Скрипко, студенткою з Полтави. Платоніді було 20, Гнатові 45 років. І вже вкотре вони довели, що вік – не перешкода для кохання. Та вони й не прагнули комусь це довести. Вони любили одне одного. Вік? Тобі стільки років, на скільки ти себе відчуваєш. Нестача грошей? Виходить, треба працювати більше. Та й яка ж це робота, коли займаєшся справами, які любиш, у яких знаєшся, а тобі ще й за це гроші платять? Чоловік зайнятий мистецтвом, мало буває вдома? Отже, дружині треба все взяти на себе – виховання дітей, господарство, впорядкування архіву чоловіка, прийом гостей і таке інше. Вони були щасливі навіть тоді, коли не мали притулку. У 1922 році у них народилася донька Настя, яка померла, коли їй ледь виповнилося два роки… У 1925-му купили недобудовану будівлю у селищі Високому, що у п’ятнадцяти кілометрах від Харкова, впорядкували її. Тут у них народилися у 1925 році Богдан і у 1929-му – Галина. У самовідданій любові, взаєморозумінні та злагоді прожили все життя, відпущене їм долею. Платоніда Володимирівна не зреклася чоловіка, коли він був заарештований, і, не втрачаючи віру в його звільнення, лишалася вірною йому до кінця життя, хоч й сама відбула «десятирічку» у радянському концтаборі. А наприкінці свого багатостраждального життя сприяла увічненню його пам’яті. До цього ми ще повернемось у кінці розповіді…