Ігор Коляда - Квітка Цісик

Саме з ініціативи Алекса Гутмахера у 2008 році в Києві відбувся перший вечір пам’яті співачки. Пізніше у Львові відбувся Міжнародний конкурс українського романсу імені Квітки Цісик. Також у Львові при будинку, де жили її батьки, відкрито меморіальну дошку, є й музей співачки. Зокрема, незабаром у Львові та Києві має з’явитися пам’ятник Квітці. Америка могла оплатити її спів, а Україна – збагнути й відчути серцем.

Життєві орієнтири та світогляд Квітослави Цісик визначалися генетичною пам’яттю, її корінням, життям та діяльністю предків. Фундаментальні дослідження історії родоводу української співачки було зроблено письменником, прозаїком, дослідником творчості Івана Франка, директором Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка, заслуженим працівником культури України, кандидатом хімічних наук, професором Романом Гораком. Він на основі архівних джерел зумів відшукати першоджерела роду Цісиків.

Про своїх предків, як стверджувала Іванна Квітка, вона знала тільки з розповідей своєї матері Софії. Навіть не вірила, що її предки, а точніше прапрапрабабця Марія Готеровська була з шляхетного дому Сембратовичів і доводилась ріднею Йосифу Сембратовичу (1821–1900) та його небожу Сильвестру Сембратовичу (1836–1898), які були львівськими митрополитами.

Прапрапрабабця Квітки – Марія Готеровська була дочкою отця Михайла Готеровського, пароха з села Сугрова з-під Бібрки. А її брат, отець Лев Готеровський (1814–1893), був крилошанином Собору Святого Юра у Львові та деякий час обіймав посаду декана першого львівського деканату. Народилася Марія Готеровська 1817 року, а коли їй виповнилося 17, вийшла заміж за Івана Дуткевича, випускника Львівської генеральної греко-католицької семінарії, попередньо діставши дозвіл від батька на одруження, адже згідно із законами Австро-Угорської імперії, вона вважалась неповнолітньою і не могла самостійно приймати жодного рішення. Її чоловік навчався у семінарії тоді ж, коли й Маркіян Шашкевич (був тільки на рік старшим за нього). У 1835 році митрополит Михайло Левицький висвятив Івана Дуткевича у сан священика, і останній дістав скерування на душпастирську працю в місто Самбір у церкву Різдва Богородиці, на посаду адміністратора. 2 лютого 1835 року у них народився син, якого назвали Евгеном. Це був прапрадід Квітки Цісик. З 1837 року отець Іван став священиком у селі Ричагові Рудківського повіту, а в 1839 році – у містечку Великий Любінь, що належало до Городоцького повіту і було за 22 кілометри від Львова.

Отець Іван Дуткевич вважався людиною підприємливою, на вітер гроші не кидав, а до поля, що взяв як посаг за дружиною, долучив придбане за роки ревного душпастирства і своє поле. Поратися коло землі отець не мав змоги, отож там працювали селяни-кріпаки (люди називали його ще й дідичем). Священник кожного року прикупляв до своїх володінь ще по кілька моргів тамтешньої землі. Та не судилося зазнати довготривалого сімейного щастя: дружина, народивши йому двох дочок та сина Евгена, 19 грудня 1841 року – саме на храмове свято Святого Миколая – назавжди полишила цей світ. Її поховали на цвинтарі біля тієї ж церкви, в якій правив її чоловік, а відтепер уже вдівець отець Іван Дуткевич.

Предки Квітки Цісик вирізнялись музикальними та співочими талантами. Дуткевичі, як стверджує Роман Горак, любили співати, а коли ще була жива дружина, на іменини господаря дому Івана (припадали на восьме липня за новим стилем) коли збиралася вся рідня, то їхні співи линули з плебанії, що аж люди, які йшли зблизька, заслуховувалися. Отець Готеровський не раз любив казати, що буде говорити з преосвященним, аби отця Івана Дуткевича перевели до Собору Юра. Бо то гріх, аби такий могутній голос пропадав десь на любинських болотах. Але отець собі такого не бажав і далі служив на своїй парохії.

Отець Лев Трещаківський не раз нарікав на те, що отець Іван розминувся зі своєю професією, бо з нього був би добрий співак. Він не раз запрошував його на спільну відправу в церкву Благовіщення в Городок на храмове свято. І коли вони разом перед святим причастям співали: «Придіте, ядіте се єсть тіло моє» то церква німіла, слухаючи той гарний і злагоджений дует.

Отець Іван опікувався місцевою школою, а гроші, виділені на освіту сільських дітлахів, шанував як ніхто, намагався максимально використати їх. Він був добрим проповідником, добрим учителем і господарем і до своїх обов’язків ставився сумлінно та з відповідальністю.