Михайло Блехман - Відображення

У початкових класах, та і в п’ятому, вчителі, бувало, примушували замальовувати у підручниках портрети великих людей, це було цікавенно – до шостого класу мало хто і залишився.

Влітку, разом із Грицьком, найкращим другом Самуїла, вони ходили на Луганку або моталися на велику. Гукали один одного з дому умовленим свистом – «чижиком-пижиком». Взагалі, свистів Самуїл краще від усіх – і художньо, і «кілечком», і двома пальцями, і трьома, і одним – мізинцем.

Вони ганяли по вулицях, дворах, дорогах та узвозах, та так, що курки злітали яструбами, коні гикали, замість іржання, іскри не тільки летіли, а навіть клубилися, а перехожі сварилися якимись такими незрозумілими та несправедливими словами, з яких «шпана» було найліпшим.

Якось Гриць мчав, як завжди, холоднокровно, але на чкалівській швидкості наїхав раптом на якийсь камінець і полетів через кермо, а Самуїл злетів з багажника і проорав носом між істеричними гусьми та напівживою від зайвої ваги свинею. Було боляче і образливо, що ось вони поламали велика, а народові, що запросто просував повз і витріщався на них, усе те – «по цимбалах», але, зрештою, і це минуло, як будь-який біль чи будь-яка образа, а от ніс потому так і залишився трохи кривуватим, хоча, по-правді, те було не надто і помітно. Та непомітно, чого там.

І ще здорово було, коли сніг валом валить, наче народ на футбол, а ти несешся, як навіжений, на лижах, і горлаєш «А-а-а-а!!!». Усе тобі усе дозволено, ніхто і слова не скаже.

Та і нікому сказати, усі по домівках сидять, крім них із Грицьком. А в такий вечір удома сидіти – й не придумаєш, що може бути дурнішим.

Володимир Федорович і Клара ішли до зоопарку.

Їх вела губернська Сумська вулиця – повз дитсадок і необ’ємну площу Дзержинського, повз будівлю військової академії, що з погордою височіла над головами, повз яро-жовте сонце, що не встигло іще як слід прокинутися і начебто намагалося злетіти над площею, повз Дім проектів, у якому працювала Марія, повз похмуро-урочистий Держпром, повз Палац піонерів та пам’ятник Шевченку.

Володимир Федорович міцно-преміцно тримав Кларину руку, бо якщо Клару не утримати, спробуй тоді услідкуй за нею і наздожени. На ньому був білий костюм та солом’яний капелюх. Вони йшли неквапно, і Клара розповідала про сенсаційне відкриття, яке вона зробила сьогодні перед прогулянкою: про те, що російський цар Микола, якого Володимир Федорович називав «Ніколашкою», як дві краплі води схожий на британського короля – Едуарда чи Георга.

Та які там дві краплі – справжнісінька одна-єдина крапля, тільки король – на поштовій марці, а цар – на монеті. Володимир Федорович посміхався, намагаючись перевести розмову на марки, присвячені Папанінській експедиції, але Клару, як і Марію, відволікти від червоної лінії думок було неможливо.

– Володимире Федоровичу, ви тільки послухайте, – говорила Клара, перебиваючи його і всіх на світі. – У них же борода однакова! Тобто б ороди. І вуса, – ну все однакове, все! Ну скажіть, як таке може бути?

– Чому тебе так зацікавили бороди? – посміхнувся Володимир Федорович, весело поглядаючи на перехожих і пишаючись тим, що у нього така ерудована і уважна до дрібниць донька.

– Доброго дня, Володю! Доброго дня, Кларочко! – підійшов до них Зиновій. – Про що це ви так натхненно розмовляєте?

– Татку, ти не уявляєш, наші царі – наш і англійський – це, мабуть… це, мабуть, одна і та ж самісінька людина! – сповістила Клара головну, феєричну новину.

Зиновій поцілував її в обидві щічки з ямочками і потиснув руку Володимиру Федоровичу.

– Ну, що за дитина, – запалюючи цигарку з красивої, чудернацької дерев’яної коробочки, посміхнувся Володимир Федорович. – Які ж вони наші? Нашого Ніколашку, аллах його забирай, давно, так би мовити, скинули.

– У них там, – додав Зиновій, пригощаючись з красивої коробочки Володимира Федоровича. – не цар, а зовсім навіть король. Як ваші справи, Володю, що новенького?

– Ось ідемо до зоопарку, Зиновію, – кивнув Володимир Федорович. – Марія працює, а я сьогодні узяв відгул. Хотіли ще вчора сходити, але погода завадила.

– А я, – засміявся Зиновій, – погоду будь-яку люблю. Яка б не була, аби лише була яка-небудь.

– Я з вами повністю згоден, Зиновію, – кивнув Володимир Федорович. – Але все-таки до зоопарку краще по сухому йти, ніж по калюжах тьопати.

– Та воно-то так, – зітхнув чи затягнувся тютюновим димом Зиновій, Клара не зрозуміла. – Але ми ж з вами знаємо: настане час, коли не буде зовсім ніякої погоди.