Михайло Блехман - Відображення

– Володю, чому ти посміхаєшся? – голосом імператриці, яка тимчасово зійшла з престолу, спитала Марія Ісааківна. – Ні, я колись через нього з глузду з’їду! Вирішується серйозне питання, а він сидить собі, ніби нічого не сталося, і посміхається. Володю, припини посміхатися! Я кому сказала?

– Та що ж мені, плакати? – відверто посміхнувся Володимир Федорович і розвів руками.

Як же не посміхатися, якщо війни, слава Богу, немає уже цілих шість з половиною років, квартира у них хоч і не ізольована, але не халабуда якась, як в евакуації на Уралі, усі живі-здорові, карточки відмінили. Самуїл закінчує медичний інститут, Клара – юридичний. У мене скоро буде онук, або онучка, особливої різниці немає, але Клара упевнена, що буде онук. То що ж – при всьому цьому плакати?

– Мамо, – не відриваючись від написаного м’яким почерком з нахилом вліво конспекту, відповіла Клара, – це зовсім навіть не вирішується – тому що давним-давно вирішено. Я пам’ятаю приблизно дату вирішення і навіть час доби, хоча точно, беручи до уваги урочистість моменту і важливість задачі, назвати нині не ризикую.

Незважаючи на те, що вона не уточнила, який момент мала на увазі, репліка загалом сприйнялася позитивно. Але повністю задоволеним залишився тільки Самуїл, який володів усією сукупністю фактів, щоб зачаруватися точністю формулювань, приналежній дружині. Володимир Федорович знову посміхнувся, а Марія Ісааківна спалахнула тихою блискавкою – у відповідь на Кларину репліку, посмішку Володимира Федоровича та Самуїлову задоволену замисленість.

До війни Клара разом із Марією Ісааківною та Володимиром Федоровичем жила в дуже привілейованій трикімнатній квартирі, звичайно ж, ізольованій, у, мабуть, найпрестижнішому районі Харкова – Нагорному, на Пушкінському в’їзді. Марія Ісааківна працювала інженером-будівельником, керувала найважливішими проектами і спроектувала величезні електростанції – на Севані, на Балхаші, та що там, по всьому Союзу.

Народилася Марія в Білорусії, в єврейському містечку Речиця, на Дніпрі.

Взагалі-то, вона була Мері, а не Марією, але Мері може бути лише княжною, а яка там княжна із Речиці? Її тато, Ісаак, був найкращим меблярем у всій губернії, а неня, Клара, вважалася неосвіченою і у неї було восьмеро дітей. Особливої освіти вона дійсно не мала, але й зовсім неграмотною не була, просто коли ж вивчишся, якщо чоловік з ранку до вечора у майстерні, а у неї вісім малят на руках?

Втім знала вона більше багатьох «грамотних». До неї приходили за порадою зі всього містечка, як до Санчо Панси на острові, і поради вона завжди давала слушні – жодного разу за все життя поганого не порадила.

З вісьмох дітей у неї було дві дівчинки, Мері і Хая, всі інші – хлопчики, вони, коли виросли, стали соціал-демократами і загинули – одні саме тому, інші на війні, – не саме тому, а просто загинули.

Один з братів виявився математиком. Він довів теорему, яку неможливо було довести, точніше сказати, завдяки нелюбому багатьма духові протиріччя, заперечив аксіому. Тобто це була не аксіома, бо аксіому заперечити неможливо, але Арон не погоджувався з тим, що це – аксіома, і тому й заперечив її. Петербурзька імператорська академія, яка вміла цінувати непересічне, нагородила його срібною медаллю, тільки Аронові довелося змінити ненаукове ім’я Арон на більш прийнятне Аркадій. А прізвище – Крупецький – і так звучало майже як Обленський чи навіть – якщо абстрагуватися від неважливих дрібниць – майже як якийсь-там Голіцинський.

Старші у родині були постійно зайняті, тож Мері призвичаїлася всьому учитися самостійно. Коли Мері була маленькою, вона пішла на Дніпро, що розлився аж до обрію і тільки недосвідченому або надто романтично налаштованому споглядачеві може здатися дивним при тихій погоді.

Насправді ж, навіть біля самісінького берега було повно ям та вирів, не кажучи вже про середину, яку ледве й видко з висоти зросту чотирьохлітньої людини.

Але Мері ніхто не навчив тому, що має бути страшно, та і взагалі ніхто її нічому, крім читання та письма, не вчив, а на річці ця наука не згодилася. І вона увійшла у воду так само, як до татової майстерні роздивлятися нову шафу, або до матусиної кухні – понюхати і скуштувати кнедлах, латкес або фаршировану рибу. Як можна потонути вона також не знала, бо не знала, що можна втонути. Тому Мері просто випливла і попливла, і їй це сподобалося. Потім вона – також сама – навчилася перепливати Дніпро, гуляти по дивовижному протилежному берегу, що виявився зовсім звичайним, і повертатися додому до обіду.