Михайло Блехман - Відображення

У вихідні дні Марія звертала з Миколаївської площі на поважну Пушкінську, гуляла там, де ще не було і, здавалось, не могло бути ні рейок, ні трамваїв. Вона йшла повз церкви, що робили цю вулицю схожою на купчиху першої гільдії. Далі – повз будівлі архітектора Бекетова, що нагадували новорічну гірлянду або жовтневий феєрверк та котрі підносили Пушкінську до вповні заслуженого нею звання стовбової дворянки. Вона ішла на свій, неможливий без неї Пушкінський в’їзд – готуватися до лекцій, читати, креслити, рахувати на логарифмічній лінійці.

А коли виходила з Кларою на балкон, дивилася туди, звідки головним щастям сяяло для них безкінечне життя.

У Марію закохувалися масово і наповал, але їй це було не надто цікаво, бо кожний закоханий мав необережність чи нахабність мати хоча би в чомусь власну думку – очевидно, утверджуючи таким чином свою чоловічу сутність. Марії ж із надлишком вистачало власної сутності, жіночої. Вона лише Володимирові Петкевичу дозволяла вислухувати, приймати до уваги та до безумовного виконання її думки та висновки, тож саме це і цікавило її у ньому. Він був старшим за неї, але те не мало значення. Власне, що таке – різниця у шість років?

Володимир народився у Варшаві, коли частина Польщі ще входила до Російської імперії. Він працював клерком: інспектував м’ясокомбінати і овочеві бази, завідував обліком на Вторчорметі, потім служив в Управлінні Південної залізниці, у важезній старій будівлі на величезній Привокзальній площі. Начальство було більш ніж задоволене його надійністю та пунктуальністю. Він завжди знав, де знайти потрібний документ у безлічі паперів, тому що ніколи нічого не шукав: усі документи, написані м’яким прямим почерком без найменшої помарки (Володимир Петкевич і помарки?), не шукалися, а знаходилися в єдино-можливому – потрібному місці, в потрібний та і, взагалі, будь-який час.

В юності Володимир цікавився такими ж юними, як і сам, балеринами, а в зрілості закохався у Мері, або, точніше сказати, Мері він полюбив.

Вона дозволила йому мати до себе це почуття, тільки коли пересвідчилася, що він не збирається їй ні в чому суперечити. А він і не думав суперечити – він любив Марію і Клару сильніше, ніж інші люди зазвичай люблять інших людей.

Ще він любив футбол, тільки не грати – грати він не вмів і не хотів, а дивитися. Коли Володимирові було двадцять років, збірна команда Харкова виграла чемпіонат країни, і він на власні очі бачив Привалова, Кротова, Норова, Казакова, братів Фоміних.

– У 21-му році в Одесі, – посміхаючись, розповідав він Кларі, – Казаков поцілив у перекладину і вона гепнулася на голову одеському воротареві. Уявляєш?

Марія навіть не повела плечима, тільки обурилася щодо того, чому він вчить дитину, а Кларі захотілося побачити, як падає перекладина, і вона теж зацікавилася футболом. Володимир же Федорович, навпаки, до цієї гри скоро трішки охолонув, бо після Привалова справжнього футболу вже не було.

Володимир не вмів плавати, проте служив у армії на баркасі керманичем, бо з його комплекцією гребти не мало ніякого сенсу, а керманичем – було якраз і, крім нього ніхто з цією роботою нізащо б не справився. Він сидів на носі човна і гучно та чітко відраховував:

– Раз-два, раз-два!

Я відраховував, щоб веслярі не збивалися з темпу, і вони гребли. Якось під Форосом, це біля Севастополя, наш баркас утрапив у мертву зиб. Знаєш, що таке мертва зиб? Це коли на поверхні вода як скло, а під нею – буруни, неначе хтось колотить воду. Мертва зиб, аллах її забирай, човен не переверне, але людина може заснути. Я рахував, рахував, а потім наче провалився кудись, і якби матроси не збилися з ритму і не обернулися, мене давно уже і на світі не було б. А вони збилися, тому що я заснув і перестав рахувати. Тільки дякуючи їм і врятувався – інакше уже не прокинувся б ніколи.

Розповідь Кларі сподобалася: вона була ще страшнішою, ніж поперечина, що падає на голову воротареві.

Після закінчення інституту Марія бувала вдома рідше, ніж у відрядженнях, тому виховував Клару Володимир Федорович. Точніше, він не заважав Кларі дорослішати і самій виховуватися, лише охороняючи цей процес.

В дитсадку Клара була головною після вихователів, хоча чому так вийшло, вона не знала і не замислювалася над тим. Просто всі поважали її думку – можливо, тому, що ні в кого, крім Клари, своєї думки іще не було, хіба що – у вихователів. Вона керувала всіма іграми – у квача, в хованки, у все що завгодно, але сама «водила» тільки тоді, коли їй цього хотілося, а не коли їй чомусь-то випадало (щоб Стольберг – і раптом випало?).