Юлія Тагліна - Володимир Винниченко

Партійці, захоплені ідеями знищення самодержавного режиму, були впевнені, що в демократичній Росії настануть кращі умови життя для всіх народів, що входили до складу Російської імперії, і саме це допоможе розв’язати їм національне питання.

В. Винниченко був імпульсивною людиною, що позначалося й на його політичній діяльності, в якій він багато кого шокував своїми нездійсненними та часом жорстокими проектами: наприклад, він міг запропонувати по всій Україні в одну ніч підпали поміщицьких садиб! Коли ж друзі-революціонери не підтримали його, засмутився, оскільки в його бурхливій уяві вже виникла яскрава картинка, як старий світ воднораз згорає в полум’ї – заради побудови нового життя. Незважаючи на реалії конкретної історичної ситуації, можливі негативні наслідки певних вчинків з боку організації, В. Винниченко прагнув негайної дії, політичної реалізації, можливо, саме тому він завзято протистояв іншому лідерові Української соціал-демократичної робітничої партії – М. Поршу.

Проте більш вдалою сферою реалізації амбіцій В. Винниченка виявилась літературна творчість. Письменник видає друком нову книгу, у якій, окрім старих оповідань, було вміщено декілька нових: «Заручини», «Контрасти», «Мнімий господін», а також «Голота», за нього Винниченко, як вже згадувалося вище, одержав премію від журналу «Киевская Старина».

Коли цю книгу прочитав І. Франко, він подав на неї схвальний відгук: «І відкіля ти такий узявся? – так і хочеться запитати д. Винниченка, читаючи його новели, яких у оцій книжці зібрано сім. Серед млявої, тонкоартистичної та малосилої або ординарно шаблонової та безталанної генерації сучасних українських письменників раптом виринуло щось таке дуже, рішуче, мускулисте і повне темпераменту, щось таке, що не лізе в кишеню за словом, а сипле його потоками, що не сіє крізь сито, а валить валом, як саме життя, всуміш: українське, московське, калічене й чисте, як срібло, що не знає меж своїй обсервації і границь своїй пластичній творчості. «І відкіля ти взявся у нас такий?» – хочеться по кожнім оповіданні запитати д. Винниченка».

І. Франко і Леся Українка особливо вирізняли оповідання «Голота» – самоцінні особистості, зі своїми сподіваннями та драмами життя, всі вони однаково важливі. Читач не може однозначно визначити, хто ж головний серед голоти, мешканців «чорної кухні» при панській економії, оскільки доля кожного персонажа виявляється важливою в ідейному задумі автора.

У той же час В. Винниченко захоплюється новими проблемами, які стануть для нього однозначно рівноцінними, як в особистому житті, так і у літературній творчості – питаннями моральності та психології людей, особливо революціонерів. Хто вони, ті люди, які збираються будувати новий мир? Чи можуть вони втілити ті ідеали, які є основою революції? Усе глибше занурюючись у ці питання, митець несподівано усвідомив, що відповідь на них є невтішною, оскільки ідеальну мету не можуть здійснити, втілити в життя неідеальні люди. Очевидність цієї невідповідності Винниченко і намагався продемонструвати в прозі та драматургії. Таким твором, наприклад, була новела «Дрібниця» («Моє останнє слово»), надрукована вперше 1906 року.

У центрі сюжету цієї новели життя звичайного студента, який випадково потрапляє в коло молодих соціалістів. Позбавлений справжніх переконань, головний персонаж, коли його заарештовують, видає жандармам усіх, кого називав своїми друзями. Твір побудовано у формі передсмертної сповіді, оскільки герой, не маючи змоги пробачити собі скоєний злочин, усвідомлюючи власну провину, слабкодухість, свій мимовільний гріх, вирішує покінчити із собою. Також у новелі є ще один цікавий персонаж – студент Андрій Гаюра, якому дорікають за те, що він не цурається звичок, які вважаються «буржуазними».

Андрій Гаюра цілком щиро дивується: а хіба соціалісту «не можна ні в театр піти, ні вина випити?». Він вірить, що людина, яка живе великою ідеєю, ніколи не буде рабом життєвих дрібниць, і тому говорить: «Ми – не аскети. Ми люди. А людина мусить жити широко й радісно. У всьому можна знайти радість, як уміти й хотіти». Проте автор тонко розвінчує цю тезу: майбутній самогубця став саме «рабом дрібниці»…

До цієї теми В. Винниченко звертається також і в першій своїй драмі «Дисгармонія»: Мартин – сильна особистість, він проповідує культ сили і свободу, позбавлену лицемірної «буржуазної» моралі. «Я нічим не хочу зв’язувати себе, і наплювать мені на всі моралі, на всі ржаві кайдани, що чіпляють на себе люди». «Мораль видумана для безсилих. Коли безсилі робляться дужими, вони заводять свою мораль, як новий хазяїн заводить нові свої шпалери на квартирі», – проголошує Мартин. Його опонент, революціонер Грицько, хворий, неврастенічний, бунтує проти цих ідей: «Ми страшенно дисгармонічні. Я певен, що кожен з нас, заглянувши в себе, іноді лякається. Як?