Юлія Тагліна - Володимир Винниченко

Але Володимир вже отримав те, чого прагнув: його внутрішній, індивідуальний бунт знайшов нарешті відповідну форму й оточення: він став членом Революційної Української партії (РУП). І 14 лютого 1902 року Винниченка було вперше арештовано. У Лук’янівській тюрмі йому довелося провести декілька місяців, а після закінчення терміну покарання Володимиру заборонили жити в місті Києві. Саме того ж 1902 року відбулася й найважливіша подія в літературній діяльності В. Винниченка-літератора.

Євген Чикаленко в українських колах був чи не найвідомішим меценатом, який опікувався розвитком національної літератури. Він від імені редакції, але з власних коштів сплачував молодим авторам доволі пристойні гонорари, чим сприяв тому, щоб у провідних журналах («Літературно-науковий вістник» і «Киевская Старина») друкувалися літературні твори письменників-початківців.

Одного дня Євген Чикаленко запитав у співробітника редакції «Киевской Старины» Федора Матушевського, чи ще не з’явився часом «геніальний письменник». Це було традиційне іронічне питання, але цього разу на нього він отримав неочікувану відповідь: «Геній, не геній, а новий талановитий письменник є! Я <���…> на сон грядущий взяв читати оповідання якогось невідомого Винниченка – «Силу і красу», думав швидше заснути, але з перших же рядків захопився і почав голосно читати Єфремову, а як скінчив, то довго не могли ми заснути, розмовляючи про нього. Дійсно талановито написане оповідання, але Науменко не хоче друкувати цієї, як він каже, «горьковшини», бо жінка його каже, що тоді в порядних сім’ях не можна буде держати на столі “Київської Старовини”».

Чикаленко взяв рукопис, щоб ознайомитися з ним, – і тут же, навіть не встаючи з місця, прочитав це оповідання з великим інтересом, тим паче що автора він вже знав, оскільки В. Винниченко був у Є. Чикаленка разом з іншими студентами і спілкувався з ним. Меценат так захопився цим оповіданням, що одразу ж пішов до Науменка, і хоч з великим спротивом із боку останнього, а зрештою умовив-таки його надрукувати цю новаторську річ.

До того ж Є. Чикаленко, котрий щиро захопився талантом автора, написав В. Винниченкові відвертого листа, у якому виказав своє захоплення цим твором, але й одночасно м’яко вказав на деякі його недоліки. Але меценат із гордістю міг відзначити, що має нагоду посприяти народженню великого письменника: «Вчора я у Києві прочитав Ваше оповідання, спішу поділитися з Вами своїми враженнями. На мою думку, оповідання написано вельми талановито, читається з інтересом, навіть захоплює. Очевидячки з Вас може виробитись неабиякий письменник. Але Вам треба багато, багато працювать. Ті місця оповідання, де ведуться розмови, написані надзвичайно гарно, а все, що говориться від автора – значно гірше. Ваша повість ледве-ледве пройшла в ред. комітеті. Всі кажуть – написано талановито, але зміст дуже брудний, очевидне подражаніє Горькому. Довелось багато місць повикидать, погладить, бо інакше її не хотіли печатать, кажучи, що сієї повісті не можна вголос читати в сімейному колі. В сему є багато правди».

У своєму оповіданні Винниченко змалював двох містечкових злодіїв, Ілька Чубатого й Андрія Голуба, а також жінку з того ж кола «випадків суспільності» – Мотрю Чумаченко, дочку удівця-п’яниці, у яку закохані обидва злодії. Мотря постає перед непростим вибором: Ілько й Андрій – повністю протилежні натури. Вони навіть злочини вчиняють по-різному: Ілько «побачив, взяв та й герехт», а ось Андрієві потрібні «спектаклі»; він хитріший, більш винахідливий, підступніший.

Для Мотрі Ілько є втіленням краси, а Андрій – сили. Вона добре усвідомлює різницю між ними двома. Красень Ілько гарніший, але в його м’якості криється безвільність, а жінці потрібна надійна опора. Андрій же, хоча й грубий, і навіть жорстокий, проте Мотря інтуїтивно відчуває, що з ним вона «не пропаде». Однак зробити остаточний вибір Мотрі нелегко: вона, як сама зауважує, «привикла» до обох.

Винниченко навів у творі класичний любовний трикутник. От якби Ількові – Андрієву рішучість і волю, а Андрію – Ількову красу! Мотря навіть, сміючись, говорить: «Якби можна при двох вийти!» Але, в остаточному підсумку, обирає-таки Андрія.

В оповіданні «Сила і краса» вже можна побачити основу майбутніх Винниченкових парадоксів. Уже тут з’являється думка про відносність, умовність будь-яких моральних табу, нав’язаних людині суспільством. В. Винниченко зухвало заперечував пуританську регламентованість життя. І хоч був у цьому його азарті і якийсь ризикований розмах, він одним із перших починав по-іншому розуміти культ насолоди життям. Радість життя, його повнота і яскравість – понад усе! У «Силі й красі» ця філософія лише зароджувалася. Більш конкретно Винниченко формулюватиме її згодом – у своїх п’єсах і романах, написаних у 1907—1912 роках.