Отже, Україна на якийсь час об'єдналася під владою Петра Дорошенка. Армія Ромодановського відступила з-під Котельви на північ, до Путивля. Утім, гетьман з якихось причин не переслідував росіян, а повернувся назад до Чигирина з багатою здобиччю (він захопив серед іншого 110 гармат) – як часто пишуть, через плітки про невірність своєї дружини, хоча насправді він мав серйознішу підставу, а саме розгром Паволоцького полку у боях із поляками під Білою Церквою. Незабаром запорозькі козаки, які втратили після загибелі Брюховецького вплив на українські справи, проголосили за підтримки татар нового гетьмана – молодого Петра Суховія, – так що в Петра Дорофійовича додалося турбот.
На Лівобережжі Дорошенко призначив наказним гетьманом Дем'яна Ігнатовича, який, замість того щоб оборонятися від російських військ, доволі швидко вирішив перейти на їхній бік і спокутувати свою провину в царя. Так почався наступний етап у кар'єрі найближчого соратника нового керівника Лівобережжя – Івана Самойловича, якому ці події дали змогу впритул наблизитися до гетьманської булави.
Внаслідок повстання Брюховецького Росія втратила 48 міст і містечок і зазнала величезних збитків. Але не встиг Дорошенко покинути Лівобережжя, як московська влада відновилася там так само швидко, як у 1658—1660 pp.
Князь Григорій Ромодановський зібрав велике військо й почав наступ. Наказний гетьман Дем'ян Ігнатович-Многогрішний послав був до Дорошенка по допомогу, але той наказав захищатися власними силами. Але, після того як Ромодановський визволив російську залогу Ніжина (разом з тим спаливши все місто) і майже вибив українців з Чернігова, Многогрішний разом із соратниками, у тому числі з чернігівським полковником Самойловичем, прийшов до думки, що опір не має сенсу. Замість цього вони почали з російським воєводою перемовини щодо повернення до російського підданства.
Посередниками між українцями й росіянами виступили декілька козаків зі старшин, що були в неласці у Брюховецького, а також православні ієрархи. Колишній ніжинський полковник Матвій Гвинтовка сидів у Гадячі під арештом, після того як у 1666 р. замість нього полковником був призначений Артем Мартинович. З початком повстання Гвинтовку перевели до Ніжина, а після вбивства гетьмана звільнили. У Веприку звільнили з ув'язнення колишнього осавула того ж таки ніжинського полку Василя Ігнатовича-Шумейка, брата Дем'яна, який сидів у в'язниці за побиття власної дружини до смерті (пізніше він благав простити йому це вбивство й дозволити одружитися знову в александрійського патріарха і чернігівського архієпископа й одержав їхню згоду, за що подарував обом ієрархам по коню).
Гвинтовка й Ігнатович поїхали до наказного гетьмана, щоб переконати його повернутися під царське берло. До них приєднався й стародубський полковник Петро Рославець (Рославченко). Многогрішний погодився й дозволив їм їхати до Ромодановського. Після переговорів із воєводою Гвинтовка й Шумейко прибули наприкінці жовтня 1668 р. до Москви в супроводі ніжинського протопопа Семена Адамовича, який під час повстання потерпав від людей Брюховецького. Посли оголосили, що Многогрішний і Рославець просять у царя надіслати ласкаву грамоту, а в патріарха московського – пробачити їм порушення присяги. Після цього Ігнатович просив укладення нового договору на умовах, узгоджених із Ромодановським. Наказний гетьман погоджувався на те, щоб на Сіверщині розташувалося російське військо, яке козаки зобов'язуються утримувати. Крім того, українці мали збирати фіксований обсяг податків до царської скарбниці, але без участі росіян, на власний розсуд. Ще Многогрішний просив у жодному разі не повертати полякам Київ.
А проте влада Дем'яна Ігнатовича й князя Ромодановського поширювалася лише на Сіверщину – Стародубський, Чернігівський і Ніжинський полки. Далі на південь ішла боротьба прихильників Дорошенка та вже згаданого Суховія, що виступив улітку 1668 р. у похід разом з кримськими татарами й підійшов до Путивля. До нього пристали козаки південних полків – Полтавського, Миргородського, Лубенського й Переяславського. Проте прилуцький полковник Іван Щербина не зрадив гетьмана обох сторін Дніпра, тому, впустивши до себе в місто сотню татар, усіх перебив. На боці Дорошенка залишався й Зіньківський полк.
Військо на чолі з Андрієм Ромодановським, сином воєводи, виступило назустріч Суховію, але в жовтні 1668 р. було вщент розгромлене під Гайвороном (кілометрів за десять на захід від Красного Колядина, другої батьківщини Самойловича). Андрій потрапив у полон до татар. Однак Суховію доводилося брати до уваги ще й Григорія Дорошенка, який стояв зі своїми козаками між Києвом і Черніговом, запевняючи воєводу Шереметьева, що бажає воювати лише проти татар та їхнього союзника й бути слугою цареві. У той же час Григорій обіцяв Суховію союз, але потім відрікався від обіцянок. Зрештою Суховій, постоявши в Ромнах і жорстоко пограбувавши околиці, з настанням зими пішов воювати з Петром Дорошенком і був розбитий правобережними козаками під проводом Сірка під Вільховцем, за кілька кілометрів на захід від Богуслава.
Читать дальше