С. Лунiн - Іван Самойлович

Головна армія під проводом Яна Казимира зазнала невдачі під Глуховом, біля російського кордону – тритижнева облога цього міста не принесла полякам нічого, крім значних втрат. Лівобережні козаки на чолі з Василем Дворецьким билися хоробро, а правобережні – неохоче, через що в лютому й був розстріляний іхній наказний гетьман Іван Богун, славетний полководець і товариш Хмельницького. На Правобережжі на противагу походу поляків спалахнуло повстання, у якому найбільшу вагу мали запорожці Івана Сірка. Урешті польському королю довелося безславно відступити.

Ян Казимир втратив чи не половину армії, але татари таки набрали багато ясиру, тобто полонених. Син герцога де Грамона, Антуан Шарль де Грамон, який воював на боці поляків, писав, що татари, повертаючись через Україну в межі ханства, вбивали всіх людей, старших за шістдесят років, дорослих чоловіків продавали на галери, хлопчиків залишали для втіх, жінок – для продовження роду й подальшого продажу. Татарські набіги на українські землі у XVII ст. відбувалися чи не щороку.

Ясна річ, сотник Прилуцького полку Самойлович не міг лишатися осторонь цих подій і був учасником оборони Лівобережжя, у якій, разом з козаками гетьмана Брюховецького, брали участь і російські війська (серед них були й калмики) під командуванням князів Григорія Ромодановського і Якова Черкаського. У 1665 p., поступившись своєю посадою Денисові Сичу, Самойлович очолив полк з охочих козаків, посланих гетьманом під Смоленськ на допомогу російським військам. Утім, серйозних бойових дій того року вже не було: війна добігала свого кінця. Пізніше Самойлович опинився серед полкової старшини вже Чернігівського полку (обіймав посади писаря, осавула й судді), іноді приймаючи командування як наказний полковник із резиденцією в Седневі (містечко на північний схід від Чернігова).

Безпосереднім начальником майбутнього правителя України був наступний за Брюховецьким гетьман (і попередник Самойловича) – Дем'ян Ігнатович-Многогрішний (його зазвичай називають просто Многогрішним, однак дослідники дійшли висновку, що це скоріше прізвисько). Коли у січні 1668 р. Многогрішного призначили генеральним осавулом, Самойлович з уряду полкового судді перейшов на звільнене місце чернігівського полковника. Разом вони керували й облогою Чернігова, у якому засів гарнізон Андрія Толстого. Сталося це під час повстання Брюховецького проти Росії, причини та перебіг якого потребують докладнішої розповіді – це був один із найважливіших епізодів у біографії Івана Самойловича, він-бо дуже точно змальовує обставини, за яких той жив.

Як типовий представник української старшини, Іван Самойлович, хоча й робив кар'єру на Лівобережній Україні, ставився до Росії з неприязню, будучи при тому ніяк не більшим прихильником Польщі. Противагою цим державам він вважав Туреччину й Кримське ханство. Проте, на відміну від Петра Дорошенка, Самойлович не ризикував прямо виступати проти Росії та укладати союз із «бусурманами», а лише намагався запобігти остаточній перемозі будь-якої з сусідніх держав. Російського ж царя він прагнув якнайбільше улестити, аби випросити в нього маєтки чи інші якісь нагороди. Єдиним випадком, коли Самойлович відкрито виступив проти Росії, було повстання 1668 р. Тоді йому пощастило – непокора царю ніяк не позначилася на кар'єрі чернігівського полковника, незважаючи на те що він виявив, за словами Костомарова, «велику ворожнечу до росіян».

Під час поїздки до Москви восени 1665 р. Іван Брюховецький не лише посвоячився з тамтешньою знаттю, але й погодився на небачені доти поступки Росії. Гетьман дозволив царським службовцям збирати податки з козаків і міщан, не заперечував проти збільшення російських залог в українських містах до 11 тисяч чоловік і цілком відмовився від зовнішніх відносин з чужоземними державами. Ставши боярином, гетьман, що називав себе «найнижчою підніжкою царського престолу», просив навіть, щоб митрополита в Київ призначав московський патріарх. З останнім, однак, не поспішав сам Олексій Михайлович, який не хотів робити це без згоди константинопольського патріарха. Наступного року почався перепис українських підданців царя для подальшого оподатковування. Ці заходи Брюховецького викликали загальне обурення на Лівобережжі і навіть у запорожців, на яких він спирався. Кошовий Рог казав, що Україні потрібен не боярин, а гетьман. Особливо страждали міщани, які мусили платити не лише цареві, але й старшині (воєвода Шереметьев писав, що гетьман здирає побори з мешканців Києва) – бувало, що прості люди чинили збройний опір податківцям.