С. Лунiн - Іван Самойлович

На Лівобережжі, яке залишилося під владою царя, наказним гетьманом (виконувачем обов'язків) став Яким Сомко, шурин Богдана Хмельницького, який три роки боровся за владу з іншим козацьким вождем, Василем Золотаренком. Скінчилася ця історія в червні 1663 р. на чорній (тобто загальновійськовій) раді в Ніжині – тій самій, котру Пантелеймон Куліш описав у відомому романі. Гетьманом, через інтриги й доноси, обрали запорозького кошового Івана Брюховецького, а Сомка й Золотаренка стратили.

Політичне протистояння супроводжувалося й церковним. Як відомо, православна Україна тоді перебувала під омофором константинопольського патріарха, а ідея набуття підданства московського викликала спротив більшості архієреїв. Розкол України заплутав і без того складні церковні справи. Київський митрополит Діонісій Балабан підтримав Івана Виговського й розірвав відносини з Москвою. Після його смерті в 1663 р. з'явилися відразу два митрополити – Антоній Вінницький, підтриманий поляками, та Йосип Нелюбович-Тукальський, однодумець гетьмана Дорошенка. Натомість Росія, яка володіла Києвом і Лівобережжям, мала власних фаворитів. Спочатку місцеблюстителем Київської митрополії став чернігівський архієпископ Лазар Баранович. Але Барановича в Москві не дуже полюбляли – надто він був самостійний, – тому незабаром передали цей сан ніжинському протопопу Мефодію (Максиму Филимоновичу), якого в 1661 р. спеціально висвятили на єпископа.

Внутрішньополітична історія Лівобережжя 60—80-х pp. XVII ст. розгорталася як боротьба кількох угруповань старшини, із залученням внутрішніх і зовнішніх ресурсів (доноси в Москву були звичною справою), супроводжувана частими відставками, засланнями та навіть стратами. Козаки об'єднувалися на підставі родинних зв'язків, соціального (серед старшини було багато вихідців із дрібної, але гордовитої шляхти) або географічного походження (особливо виділялися запорожці). Зрозуміло, що за таких обставин кар'єру робили або видатні полководці, яким був, наприклад, Іван Сірко, або люди розумні й підступні, як-от його антипод – Іван Самойлович.

З перших звісток про службу Самойловича у Війську Запорозькому [1] Військо Запорозьке – офіційна назва гетьманської держави, хоча Запорожжя входило в нього як автономія, а столицею була не Січ. Іноді, щоб відрізнити гетьманських козаків від січових, перших називали «Військом Запорозьким городовим». – Прим. автора. відомо, що він певний час був сотенним писарем у Красному Колядині. Найпевніше, мова йде про початок 60-х років, коли Україну вже поділили надвоє. Однак політична межа, що пролягла по Дніпру, аж ніяк не була нездоланна – і громадянська війна не вщухала. Так, у січні 1662 р. кримські татари пройшли (мабуть, Лівобережжям) майже до Брянська. Улітку того ж року козаки Юрія Хмельницького за допомогою поляків ледь не захопили Переяслав і Кременчук.

Для поповича з Ходоркова щасливі часи настали за гетьмана Брюховецького, при якому всюди верховодили запорожці. Самойлович одержав чин значкового товариша і почав доволі швидко просуватися вгору. Значкові товариші, офіцери рангом нижче сотників, відали малими полковими прапорами («значками», мовою того часу) і підпорядковувалися безпосередньо полковникам. У полку їх бувало тридцятеро чи навіть більше.

На щастя Самойловича, його помітив генеральний писар Степан Потребич-Гречаний. За сприяння цієї впливової людини він одержав сотницьку посаду у Веприку (північ сучасної Полтавської області), містечку, що належало до Зіньківського полку (на початку 70-х pp. перейменованого в Гадяцький). Через багато років Іван, уже гетьман, віддячив старому Потребичу-Гречаному тим, що подарував йому село Римарівку та уряд гадяцького полкового судді (що його за якийсь час відібрав).

Маємо відомості про те, що в перші роки правління Брюховецького молодий попович їздив як гетьманський посланець до Москви – одвіз полонених для допиту керівникові Приказу таємних справ Дементію Башмакову (дяку, боярам цар той приказ не довірив) і одержав за це нагороду соболями на п'ять карбованців. У 1663 р. за допомогою того ж таки Потребича-Гречаного Самойлович на деякий час став наказним полковником Прилуцького полку, а після того обіймав посаду сотника на своїй другій батьківщині – у Красному Колядині.

На цей час припадає остання спроба Речі Посполитої повернути собі втрачені східноукраїнські землі. Наприкінці 1663 р. величезне військо на чолі з королем Яном Казимиром, у якому були й правобережні козаки гетьмана Павла Тетері, а також союзні татари й німецькі найманці, переправилося через Дніпро біля Ржищева (кілометрів за 60 на південь від Києва), – наведенням моста керував майбутній гетьман Михайло Ханенко, – й отаборилося поблизу Остра. У січні наступного року, обходячи стороною добре укріплені міста, ця армія рушила на схід. Після запеклого штурму впала Лохвиця, Тетеря захопив Прилуки, але Гадяч, столиця Брюховецького, встояв під тиском правобережних козаків.