С. Лунiн - Іван Самойлович

Про сестер Самойловича знаємо вкрай мало. Відомо, що Зиновія вийшла заміж за якогось Василя, котрого в одному російськомовному документі названо Софроновим, тобто сином Софрона. Прізвища він не мав, як багато хто в ту епоху, а по батькові людей не надто високого становища (навіть дворян) у росіян було заведено називати без суфікса -ич – можна згадати, як рекомендувалися Хлестакову два відомі персонажі: «Петро Іванів син Добчинський» та «Петро Іванів син Бобчинський».

Цей Василь був заможним землевласником і мешкав на околицях Лебедина. У їхньому шлюбі з Зиновією народилося щонайменше троє дітей: Марія, Юхимія й Михайло. Середульша близько 1680 р. вийшла заміж за відомого нам Павла Полуботка, майбутнього наступника гетьмана Скоропадського – це той Полуботок, що загинув у петербурзьких казематах і лишив по собі легенду про золото в британському банку. Сама Юхимія вмерла раніше за чоловіка, у 1717 р. Михайло (відомий як Галицький або Гадяцький) теж зіграв певну роль в українській історії.

Зазвичай це відгалуження роду Самойловичів уважають дітьми згаданого вище Василя, лебединського протопопа, але таку версію слід визнати помилковою, бо, як довела Л. П. Сапухіна, Софроновим він аж ніяк не міг бути.

Новий період української історії дав Івану Самойловичу змогу досить різко змінити пріоритети, відмовитися від кар'єри священнослужителя – припустімо, що така можливість щонайменше розглядалася, – і стати козаком. Утім, про життя поповича за Богдана Хмельницького і його безпосередніх наступників майже нічого не відомо (хіба тільки те, що через Красний Колядин саме в ту пору проїжджало російське посольство, яке прямувало на Переяславську раду). Не можна виключити й того, що молодий попович не цурався й купецького промислу.

Однією з вирішальних подій у його житті став шлюб. У 50-х pp. XVII ст. (точну дату встановити навряд чи можливо) Самойлович побрався з Марією Голуб, дочкою Івана Григоровича Голуба-Багатого. В 1660 р. у них народився первісток Семен. Цей шлюб не лише подарував Івану трьох синів і двох дочок (Семена, Григорія, Якова, Параску й Анастасію), але й дозволив йому ввійти до кола впливової лівобережної старшини – шурин молодого Самойловича був одружений з онукою Петра Забіли, на початку 60-х – генерального судді. Зіграв деяку роль у кар'єрі поповича і впливовий у Прилуцькому полку рід Горленків (який за гетьманування Брюховецького очолив Лазар Горленко).

Слід нагадати, у який час Самойлович робив перші кроки на шляху, що привів його до гетьманської булави. У 50-х роках XVII ст. в Україні тривала війна. Намір Богдана Хмельницького досягнути незалежності при формальному протектораті Росії не здійснився. Річ Посполита у 1655—1656 pp., після того як війну з нею почала ще й Швеція, опинилася на межі зникнення. Проте Москва повелася зовсім не так, як сподівався гетьман. По-перше, у Хмельницького виник конфлікт із царем через контроль над звільненими від поляків українськими й білоруськими землями. По-друге, що важливіше, Олексій Михайлович, замість виконати негласні союзні зобов'язання щодо війни проти поляків, дозволив Афанасію Ордину-Нащокіну втягнути себе в авантюру – війну зі Швецією, заради чого Росія пішла на перемир'я і союз із Річчю Посполитою. Ця зміна зовнішньополітичного вектора не принесла Росії, врешті, ніякої користі, але дала Польщі можливість відновити сили й повернути зайняті шведами землі. Нові союзники не забарилися з «подякою» – у 1658 р. шведи й поляки уклали мир і союз уже проти Росії. Зрештою, при підписанні у 1661 р. Кардіського миру зі Швецією Росія мусила відмовитися від своїх завоювань та погодитися на довоєнні кордони. Утрачено було й можливість перемогти Річ Посполиту. Наприкінці 1660 р. армія Василя Шереметьева була вщент розгромлена під Чудновом (у сучасній Житомирській області), після чого Росія ризикувала втратити всі свої здобутки на обох берегах Дніпра. Як відомо, зрештою це призвело до Андрусівського перемир'я 1667 p., яке закріпило розподіл України на російську й польську частини. Москві навіть довелося погодитися на повернення Києва королю (ця умова, втім, лишилася на папері).

Усі вищезгадані події визначали суперечливу політику всіх українських гетьманів того часу. Першим змінити таке становище намагався Богдан Хмельницький, який в останній рік життя прагнув створити союз із Швецією й балканськими князівствами (Трансільванією, Молдовою, Валахією) проти Росії й Польщі, але зазнав невдачі. Іван Виговський у 1658 р., за інших обставин, уклав із Річчю Посполитою (до якої завжди був схильний) Гадяцький договір і виступив разом з поляками й кримськими татарами проти царя, що призвело до поразки росіян у битві під Конотопом улітку 1659 р. Дворянська кіннота зазнала дуже тяжких утрат (на думку С. М. Соловйова), але внаслідок того що в Україні вирувала громадянська війна (на боці Москви билися козацькі провідники Мартин Пушкар, Іван Богун та Іван Сірко), ніякої користі Виговський з цього не мав і незабаром був змушений відмовитися від влади. У 1658—1660 pp. стався розкол України, не так географічний, як суспільно-політичний – залежно від орієнтації на Росію чи проти неї, що досить швидко, відповідно до географії, перетворився на поділ на Лівобережну й Правобережну Україну. Син славного батька, Юрій Хмельницький, у 1660 р. перейшов на бік поляків і уклав з ними Слободищенський договір, що спричинився до згаданої поразки російської армії під Чудновом. На початку 1663 р. гетьман зрікся влади, передавши булаву Павлові Тетері, якого в 1665 р. змінив Петро Дорошенко.