Ростислав Коломієць - Лесь Курбас

Та всі плани були зруйновані – почалася Перша світова війна. Унеможливився перетин кордону. Можна подивитись на організацію Курбасом театру «Тернопільські театральні вечори» як на вимушений крок, обумовлений необхідністю прилаштувати акторів, які опинилися на окупованій російськими військами території. Хоча можна трактувати її і як свідому національно-патріотичну акцію, адже «Тернопільські театральні вечори» мав стати першим у Галичині стаціонарним професійним українським театром. Як би там не було, «Тернопільські театральні вечори» був першим кроком Курбаса на шляху до створення Свого Театру. У ньому грають професійні актори і аматори. З деякими з них Курбас зустрінеться пізніше, запросивши їх до «Молодого театру». Яким він мислив цей театр, судити важко, адже перший сезон в ньому грали апробовані і популярні серед глядачів класичні українські п’єси. Але 28 березня 1916 року Курбас передає справи «Тернопільських театральних вечорів» Миколі Бенцалю і виїжджає із матір’ю до Києва.

Тут на запрошення Миколи Садовського навесні 1916 року Курбас стає провідним актором його першого стаціонарного театру, заступивши Івана Мар’яненка в його коронних ролях. Він грає ролі, які принесли йому славу ще у «Руській бесіді», зокрема – Михайла Гурмана в «Украденому щасті» Івана Франка, Збігнева у «Мазепі» Юліу-ша Словацького і Степана у «Невольнику» Марка Кропивницького. Славу і популярність у столичної публіки йому приносить виконання ролі Хлестакова у гоголівському «Ревізорі».

Здавалося, молодий актор міг би розгорнутися у Миколи Садовського. Та в нього, як побачимо, були інші плани і заміри. Швидкість, з якою він змінював театри, говорить сама за себе. Приводи до зміни місця роботи були побутові, причини – глибшими.

Львівська «Руська бесіда», півроку у «Гуцульському театрі» Гната Хоткевича, «Тернопільські театральні вечори», сезон у київському першому стаціонарному театрі Миколи Садовського не дали відповідь на це питання. Однак вочевидь його не влаштовувала робота в жодному з українських театрів, хоча в кожному з них він за короткий термін перебування ставав помітною сценічною постаттю. Впритул підійшовши до свого театрального самовизначення і випробовуючи свої акторські сили і можливості, Курбас збагнув, що в існуючих українських театрах не зможе здійснити омріяні сценічні реформи. Він не побачив себе у жодному з цих театрів. Не знайшов себе.

Спробував – відмовився, спробував – відмовився. До чого ж він прагнув?

Побувавши у Відні, ознайомившись з тим, як розвивається у ХХ столітті європейське мистецтво – театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура, Курбас по-інакшому подивився на театр «Руська бесіда». Він не те що розчарувався в ньому, але вразився тому вузькому творчому діапазону, в якому той перебував – соціально-психологічний театр у формах самого життя. У Відні Курбас зіткнувся з тим, що в Європі відбувається рішуче оновлення мистецтва. Живопис, музика, архітектура, театр бурхливо вступали у постреалістич-ний період свого розвитку – імпресіонізм, експресіонізм, конструктивізм, кубізм. Виявляється, існує інший, не кращий і не гірший, але у деяких суттєвих рисах відмінний від українського, театр. «Руська бесіда» – і Бургтеатр. Іван Біберович – і Йосиф Кайнц. Режисура Йосипа Стадника і Макса Рейнгардта. Театр Миколи Садовського – і… Нема з чим порівняти, нема кого протиставити.

Тепер варто, хоча б побіжно, зупинитися на тих процесах, які відбувалися в українському театральному житті на початку минулого століття. У 1904 році ініціативою Миколи Лисенка була організована музично-драматична школа з програмою вищого навчального театрального закладу. Курбас свого часу навіть викладатиме у ній. Але потім – очевидно, невдоволений системою навчання у театральній школі – налагоджує навчання акторів і режисерів у власному театрі.

У Києві Курбас збагнув сутність конфліктної ситуації, що склалася між новою українською, ширше, між новою європейською драматургією і сценою. Він, звісно, знав про це і раніше. Імена Лесі Українки, Винниченка, Олеся, Зудермана, Грільпарцера, Ібсена були у театралів, як то кажуть, на слуху. У театрі Садовського він побачив, що корифей української сцени прагне рішуче розширити репертуарні кордони. Сценічне життя уперше побачили опери «Галька» Монюшка, «Сільська честь» Масканьї. Тут на театр чекав успіх.

Але побачив він і труднощі, з якими стикався кращий на ті часи український театр у постановці нової, так би мовити, посткорифей-ської української драматургії. Довгі переговори Миколи Садовського і Лесі Українки щодо постановки «Лісової пісні» і, зрештою, відмова від постановки. «Дон Жуана» Лесі Українки Садовський включив до репертуару театру, але відмовився ставити, запросивши до постановки російського режисера, а сам зіграв роль Командора. Без успіху йшла у Садовського одна з перших п’єс Винниченка «Блакитна троянда»… Курбас збагнув, що нова театральна естетика, пропонована українськими драматургами нової хвилі, та й новітня європейська драматургія не під силу кращому на той час українському театру, яким був театр Садовського, що вже казати про інші українські трупи. Це, власне, розумів і Садовський. Те, що нова українська драматургія потребує сцени, він розумів, як розумів і те, що актори старої творчої генерації не в змозі їх відтворити на сцені. Тобто в українському культурному середовищі до Курбаса не було режисера, який би знайшов засоби сценічної виразності, співвідносні з новою драматургічною естетикою.