Сергій Федака - Отець Августин Волошин

Дід Августина Волошина Іван першим з роду став священником у Великих Лучках. Його син Іван пішов тим самим шляхом і був висвячений 1867 року. Узявши перед цим шлюб з Емілією Зомборі, він згодом переїхав до верховинського села Келечин, що в долині Репинки за 18 км від Волового (нині – Міжгір’я) і за 24 км від залізничної станції Воловець.

У Келечині і народився хлопчик, якого назвали Августином. Крім нього, у сім’ї зростали ще три доньки – Ольга, Олена, Елеонора. А. Волошин присвятив рідному селу оповідання «Над Келечином». Про нього ж – нарис «Моя родина», надрукований 1923 року в Ужгороді: «Я уродився в селі Келечин. Келечин – моя родина. Це село находиться близ під Бескидом у вишнім краю Марамороша. Село окружають високі гори з густими лісами. Через село тече невелика річка, при котрій проходить дорога… В селі є около ста хат. Хати построєні із смерекових дерев і покриті по більшій часті соломою. Но суть і побивані хижі. В середині села єсть красна мурована церков, а недалеко од неї фара, де биває духовний отець, моя солодка мати, там я родився, там одержав першу науку. За то я все мило і благодарно згадую сесе святоє для мене місце, цілоє родноє село, всіх жителів його».

По закінченню сільської школи батько повіз сина до Ужгородської гімназії, але туди верховинця не прийняли через слабке знання угорської мови. Тоді Августина записали до четвертого класу так званої нормальної (тобто основної, початкової) школи, де той за рік підучив державну мову, і 1883 року вступив до гімназії, яку закінчив 1892-го. Відтак у 1892–1893 роках він вивчав богослів’я в Ужгородському теологічному ліцеї. По завершенні А. Волошиним ужгородських студій єпископ Юлій Фірцак [2] Юлій Фірцак (1836–1912) – церковний ієрарх, єпископ Мукачівський, професор і ректор Ужгородської духовної семінарії. послав його як здібного учня на теологічний факультет Пазманського університету в Будапешті. Через рік студент повернувся до Ужгорода за станом здоров’я і завершив навчання тут у богословській семінарії, котра містилася в замку. Серед викладачів семінарії особливо виділявся хорватський поет Спиридон Петранович. Навчаючись у семінарії, Августин Волошин ознайомлювався у єпархіальній бібліотеці з працями Яна Коменського, Мішеля Монтеня, Йозефа Фіхте, Жан-Жака Руссо, Георга Спенсера, Фрідріха Гегеля, Фрідріха Гербарта.

Зразу ж по завершенню навчання 24 листопада 1896 року Августин Волошин одружився з донькою гімназійного професора Іриною Петрик (1878–1936), що стала йому вірною супутницею життя. Вона вела свій родовід від сестри видатного греко-католицького священника-просвітника (Будителя русинів), зачинателя літературного життя на Закарпатті Олександра Духновича. О. Духнович вінчав батьків Ірини Петрик.

Августин Штефан [3] Августин Штефан (1893–1986) – український педагог, суспільно-політичний діяч, Голова Сойму Карпатської України, дійсний член НТШ. (учень і близький сподвижник А. Волошина) згадував про Ірину Петрик: «Ця середнього росту, повної круглуватої постаті, каштанового волосся і бурих очей, лагідної і скромної вдачі, добра і ощадна господиня була гостинна і толерантна». Історики М. Вегеш і М. Токар зазначили: «Ця мужня і енергійна жінка залишила після себе найкращі спогади».

Бог не дав подружжю Волошиних дітей, тож вони взяли на свої плечі утримання цілого приватного сиротинця (дитячого будинку сімейного типу). Дехто з дітей дожив до незалежності України, зокрема Анастасія Халахан, яка і розповіла нашим сучасникам про цю величезну родину. Коли Насті було два з половиною роки, вона зі старшою на півтора року сестричкою Поліною опинилися поміж 22-х дівчаток, які виховувалися в родині Волошина. Її рідний батько був інвалідом Першої світової війни, мав прострелену щелепу. У хаті жило дев’ятеро дітей. Коли померла мати, найменших захотів узяти до себе вуйко з Америки. Коли Августин Волошин почув, що таких малих діток хочуть везти виснажливою дорогою через океан, запропонував на кілька років прихистити їх у себе. Доглядали дітей монахині-василіянки. Харчувалися вони разом із названими батьками. За обідом малеча розповідала про свої справи. Коли хтось досягав 15-річного віку і йшов у самостійне життя, на його місце приходили нові дітлахи. Жили вони у великому двоповерховому будинку, були забезпечені триразовим харчуванням, гарним одягом, навчанням, вихованням і розвитком творчих здібностей. Із шести років Анастасія грала на скрипці, інші – на піаніно, домрі, гітарі, цілий домашній оркестр, танцювальна група і хор. Крім того, діти вивчали разом із мамою Іриною німецьку мову і вишивання. Уже за радянської доби А. Халахан закінчила бібліотечний факультет Харківського інституту культури і все життя пропрацювала дитячим бібліотекарем в Ужгороді та секретарем газети «Молодь Закарпаття».