Ростислав Коломієць - Леонід Биков

Він завжди був самим собою. У житті нікого і нічого не грав – приймайте таким, як є. На сцені та на екрані розкривав різні іпостасі свого «Я»…

І чи не тому був усюди «своїм»:

• у Краматорську, де провів дитинство і підліткові роки;

• у Барнаулі, де перебував із батьками під час евакуації, вважаючи містян своїми земляками;

• у Харкові, де так успішно розгорталася його театральна кар’єра;

• у Ленінграді, де розпочиналася його кіноакторська творчість і відбувся режисерський дебют у кіно;

• у Києві, де його кіноакторська і кінорежисерська творчість сягнула свого апогею…

Він мав друзів на все життя:

Віктор Щедронов (1926–1943). Вони ще у дитинстві поклялися злетіти в небо. Віктор став військовим льотчиком і загинув наприкінці війни. Образ Віктора супроводжував Леоніда все життя. Леонід злетів у небо командиром ескадрильї Титаренком у своєму кінофільмі «В бій ідуть самі “старики”». І на екрані зустрівся зі своїм другом дитинства – Щедроновим, який матеріалізувався під прізвиськом «Смуглянка». У кінокадрах зі «Смуглянкою» Биков використовував реальні фотографії свого друга.

Микола Аляб’єв – хлопчик, із яким він потоваришував під час евакуації в Барнаулі, коли його сім’я мешкала на квартирі у його батьків, і якого він зробив одним із персонажів у фільмі «В бій ідуть самі “старики”» під прізвищем Аляб’єв.

Василь Шукшин (1929–1974), письменник, кінорежисер, із яким Леонід Биков зустрівся тільки одного разу, відчувши спорідненість душ. Вони мріяли про співробітництво і вже домовлялися про це… І тільки раптова смерть Шукшина стала цьому на заваді. Хоча ні, вони зустрілися на небесах – астероїд Леоніда Бикова з астероїдом Василя Шукшина.

Микола Мащенко (1929–2013), український кінорежисер, із яким Леонід навчавсь у театральному інституті, мешкав в одній кімнаті гуртожитку, якому він сповідував свої заповітні творчі задуми, який схиляв його – і схилив-таки – до роботи в Україні.

Олексій Смирнов (1920–1979), улюблений кіноактор, «клоун із розбитим серцем» – так писали про того, якого він називав «Макаричем», якого він залучав до участі у своїх фільмах усупереч заборонам начальства, що вважало зовнішність актора некінематографічною. Напрочуд злагоджено вони працювали на кінозйомках: знімали свої діалоги без репетицій і без дублів, імпровізували та влучали в точку…

За два тижні до смерті Леонід Биков поїхав у Ленінград, щоб провідати у лікарні Олексія Смирнова. Ніби передчував, що більше вони не побачаться. Кілька годин друзі жваво спілкувались у лікарні, а попрощався Маестро фразою з фільму: «Будемо жити, Макаричу! Будемо жити!»

А напередодні виписки, 7 травня 1979 року, Смирнов купив кілька пляшок коньяку, щоб вдячно пригостити лікарів перед випискою.

– Піду оце зараз дзвонити у Київ до Льоні, – бадьоро мовив Макарич. – Привітаю зі святом, повідомлю, що виписуюсь…

– Немає більше вашого друга…

Олексій Смирнов помер, дізнавшись про загибель свого друга.

Вони не змогли жити один без одного…

Дисонанс до ідилічної картини «В оточенні друзів».

Друзі друзями, але хтось же і чому причепив до родини Бикових клеймо – «божевільні»?..

І була жінка, співробітниця, якій він, лежачи в лікарні, довірив передати друзям свій «Заповіт» і яку він за півтора року до загибелі перестав помічати?..

Душевно відкрита людина, Леонід Биков зумів лишатись аполітичним у часи, коли це слово звучало як присуд. Його ролі та фільми ніколи не створювалися за політично-кон’юнктурних мотивувань. «Будемо жити!» — повторював він на екрані та в житті. Вільний художник, вільний від усілякої заангажованості, він підтримував у людях у зовсім неоптимістичні часи віру в краще майбутнє, абсолютно не пов’язуючи це із державною політикою «Вперед! До перемоги комунізму!» У сталінські часи це було присудом для митця. У хрущовську «відлигу» й у подальші часи за це могли б відлучити від творчості. Або ж поставити «під підозру», контролюючи та корегуючи кожен крок митця. Останнє безпосередньо стосується Леоніда Бикова. І в цьому плані визначення Леоніда Бикова як аполітичної людини буде неточним. Він своєю кіноакторською та кінорежисерською творчістю підривав офіціоз ізсередини, не декларуючи цього.

Для кінорежисера Леоніда Бикова: «Головне – за монтажем, ракурсом і панорамою не розхлюпати б душу! Мені здається, душа нашого народу ледь-ледь усміхається. Навіть коли болить, усміхається» .