Джек Кенфілд - Курячий бульйон для душі. Знайди своє щастя

– Бідоласі, напевно, немає чим заплатити за чашку кави.

– Гадаєш, вона бездомна? – запитала я.

Мерилін стенула плечима. Потім схопила свій гаманець і попрямувала до стійки, де купила каву та яблучні оладки для жінки. Та всміхнулась і показала свої погані зуби. Я почула, як Мерилін запросила її приєднатися до нас, але жінка захитала головою і вмостилась у м’якому кріслі в залитому сонячним світлом куточку кав’ярні.

– Це було гарно, – мовила я, коли Мерилін повернулася за наш столик.

Вона закотила очі.

– Це було моє відчуття провини.

Я відкусила шматочок шоколадного біскоті.

– Знаєш, я інколи тільки те й роблю, що скаржуся.

– Я так само.

– Ось, наприклад, зібрання читацького клубу. Прийдуть розумні й веселі жінки. Це ж честь, що мене запросили до клубу. Тож скаржитися на те, що вони завітають до мене на кілька годин, – це насправді останнє, що я маю робити.

Мерилін зиркнула на жінку, яка в цю мить перегортала сторінки зачитаного журналу People .

– Навіть не знаю, чому я завжди бачу напівпорожню склянку, хоча вона більш ніж наполовину повна, – сказала вона.

– Ми маємо припинити скаржитися – це погана звичка. – Я промовила ці слова з більшим переконанням, ніж відчувала насправді.

Мерилін поставила свою чашку, і усмішка на сотню мегават осяяла її обличчя.

– Ти чого? – запитала я.

Щоразу, коли Мерилін має такий вигляд, це означає, що її думки опанував якийсь рішучий план, частиною якого зазвичай стаю я.

– Ми кинемо. Скаржитися. Ми кинемо скаржитися до свята.

– Якого?

– До Дня подяки, звісно. Ми припинимо скаржитись і почнемо бути вдячними. Часу якраз вистачить: тридцяти днів досить і щоб кинути стару звичку, і щоб створити нову.

– І як ти пропонуєш це зробити?

Мерилін відкинулася на спинку сидіння і схрестила руки на грудях.

– Змагання. Ми вестимемо щоденник. Записуватимемо кожну скаргу. Потім подумаємо про щось, за що ми маємо бути вдячні, і теж запишемо цю річ.

– А якщо нічого такого не спаде на думку?

Мерилін кивнула на стару жінку, яка заснула в кріслі.

– Завжди є щось, за що можна бути вдячною.

– Тоді як ми знатимемо, що змагаємося чесно? Обманути буде легко.

Мерилін простягла мізинець. Тепер настала вже моя черга закотити очі. Клятва на мізинчиках. Востаннє ми так робили ще в середній школі.

– Виклик прийнято, – сказала я.

День подяки був за півтора місяця. Чи справді ми могли позбутися шкідливої звички до цього часу? А замінити її новою?

Наступного ранку я засипала в тарілку пластівці, узяла пакет молока, але він виявився порожнім.

– Не можу їсти ці пластівці без молока, – пробурмотіла я. І тут зупинила себе, не вірячи в те, що мої перші слова цього дня були скаргою.

– Чудово, – кинула я кішці. – Не здатна навіть день почати правильно.

І ось маєш: скарга номер два.

– Буде важче, ніж думала, – промовила я, шукаючи в шухлядах записник. – Чому я не можу знайти те, що мені потрібно, коли воно мені потрібно?

Ласкаво прошу до мого світу – скарги три й чотири.

Я схопила телефон і набрала Мерилін.

– Як справи? – запитала вона надто веселим, як для ранку, голосом.

– Я прокинулася п’ятнадцять хвилин тому, і все, що відтоді роблю, це скаржусь, – пожалілася їй. – Це так важко.

– І не кажи. Джим забув зробити каву вчора ввечері – це його робота – і мені довелося чекати десять хвилин, поки чайник закипить.

– Ти це записала?

Мерилін розсміялася.

– Не можу знайти записник.

– Я теж!

– Гаразд… кажи швидко – за що ти вдячна? – запитала вона.

– За те, що розмовляю по телефону з найкращою подругою і що кішка муркотить у мене на коліні. А ти?

– За те, що п’ю каву в теплій кухні й збираюся вийти на вулицю, – відповіла Мерилін. – Бачиш, не так уже й складно.

Але було складно. Складно повірити в те, що я стільки скаржуся на звичайні речі. Складно повірити в те, що не є більш вдячною своїй родині, своїм друзям, своєму здоров’ю. Мої думки постійно поверталися до безпритульної жінки, і я спіймала себе на тому, що молюся за неї.

Зібрання читацького клубу в мене вдома відбулось у перший тиждень листопада. Готуючись до нього, я прибирала, готувала та скаржилася. Але записувала й гарні речі: мій чоловік з радістю переставив меблі, щоб тридцять жінок змогли знайти собі місце; я приготувала чудові чизкейки; мої подруги з читацького клубу відзначили, який чудовий у мене будинок, – і я зрозуміла, що вони мають рацію.

Минали тижні. Я помітила, що мій записник містить більше гарних речей, ніж скарг. Мерилін повідомила про те саме. Я не хочу сказати, що ми не скаржимося – скаржимося. Але не так багато. Можливо, кількість скарг зменшилася, бо і я, і Мерилін збагнули, скільки є всього, за що ми вдячні.