Джек Кенфілд - Курячий бульйон для душі. Знайди своє щастя

Однак протягом кількох наступних років було пофарбовано спальню, а разом із нею ванну кімнату (двічі), і куточок для сніданку, і кухню (теж двічі), а також кімнату нашого первістка. Синова кімната була прекрасною, зі світло-зеленими молдингами, світло-коричневими стінами, постільною білизною в тропічних тонах. Передпокій та коридор завжди були в мене на черзі, але після народження нашої другої дитини (й оздоблення прекрасної кімнати для неї) та зміни двох робіт я постійно виправдовувалася нестачею часу, щоб не завершувати цей проєкт.

За ці роки мої колись близькі стосунки з батьками охололи через низку причин, та й їхнє здоров’я почало погіршуватися, тож приїздити до нас у гості вони стали дедалі рідше. Це вражало мене, тому, щоб уникнути болю втрати, я зайняла себе дітьми, хатньою роботою та іншими справами, а передпокій і коридор відклала до кращих часів. Здавалося, це було простіше, ніж ухвалити рішення про фарбу або дати лад власним почуттям.

За кілька років я зрозуміла, що більше не можу приховувати відчуття покинутості, болю та втрати, і звернулася по допомогу до терапевта, який провів мене через процес, що нарешті подарував мені щастя. Я почала більше зосереджуватися на власній сім’ї, замість тяжіти до родини, яку колись мала.

І одного дня, коли ми з сином повернулися додому після школи й зайшли в будинок, я зрозуміла, наскільки недоброзичливо він дивився на нас: білі стіни, без фотографій, без занавісок у теплих кольорах. Здавалося, наче через біль, покинутість, депресію мої почуття не дозволяли мені зробити останній крок, щоб перетворити будинок на домівку. Здавалося, ніби я чекала, поки мої батьки скажуть мені, що вони збираються приїхати в гості й знову увійти до передпокою – це й було тим «ідеальним» виправданням, яке я вигадала собі, щоб завершити проєкт. Але моя подорож до прийняття – прийняття того, що мої батьки більше ніколи не завітають до мене, що вони, можливо, більше ніколи не приймуть мене знову, що мій чоловік та діти були найважливішими членами моєї родини – зрештою підказала мені, що треба зробити: зафарбувати минуле й бути готовою до чудового майбутнього з моєю сім’єю.

Здавалося, що мій чоловік був у такому ж захваті від змін. Він радо допоміг мені пофарбувати білі стіни, звільнив вікна від білих жалюзі, щоб повісити там занавіски в теплих кольорах, і насолоджувався перетворенням, яке переживав наш дім за допомогою простої фарби «Harvest Brown». Саме тоді я усвідомила, що дев’ять років мені знадобилися не для того, щоб обрати колір фарби, а для того, щоб нарешті знайти щастя у себе вдома, а не за його стінами.

Наша донька – дитя Армії. Її мати – військова медсестра. Я – військовий адвокат, офіцер Головного юридичного корпусу. Відбувши три строки служби в Афганістані та Іраку, я збагнув, що наш шлях до щастя – це радість нашої п’ятирічної дитини, яка після всіх випробувань та розлук продовжує поєднувати нас – вона робить усіх щасливчиками.

Емма народилась у січні 2006 року, посеред особливо холодної зими на півночі штату Нью-Йорк, за десять днів до того, як мене відправили до Афганістану. Через п’ять місяців туди ж потрапила і її мати. Емма залишилась, як і безліч інших дітей військових, у бабусі з дідусем і стала наймолодшою мешканкою громади пенсіонерів у Меканіксбурзі, штат Пенсильванія, опинившись під опікою моїх вісімдесятишестирічного батька та сімдесятисемирічної матері. Вона стала однією з найпопулярніших мешканок громади, постійною втіхою бабусь і дідусів, яких привабила невинність та усмішки п’ятимісячної дитини.

Важко висловити словами всеохопне почуття провини, що його відчувають батьки, які залишили свою дитину. Особливо тяжко було її матері. Звичайно, ми самі обрали таке життя, незважаючи на незручності та розлуки, зі щирого переконання в тому, що суть служби в армії – це бути частиною великого морального резерву, цінності якого – самопожертва, честь, альтруїзм та стійкість – досі мають значення. Наша вірність цим цінностям пройшла сувору перевірку. Якщо ви колись залишали дитину та їхали в зону бойових дій… одне слово, це важко.

Я приїхав з Баграма та Кандагара за вісім місяців, щоб повернути собі дитину, яку заледве знав. Мені бракувало досвіду, щоб піклуватися про неї без певного нагляду з боку інших дорослих. Емма, я та двоє пшеничних тер’єрів перебували за шістсот кілометрів від найближчого родича. Я безмежно вдячний за підтримку дружині мого боса, яка навідувала нас, радила не годувати восьмимісячну дитину хот-догами й усіляко запобігала тому, щоб я вчинив якусь приголомшливу дурість.