Михайло Загребельний - Іван Драч

Літературні зустрічі, вечори, дискусії були на початку шістдесятих виявом, як модно сьогодні говорити, громадянського суспільства. Гадаю, термін «шістдесятники» доречно вживати не тільки стосовно певного кола активних і сміливих у поглядах постатей. Мільйони жителів України хотіли повірити, що сталінізм – перегорнута сторінка в їхній історії. Весною 1962 року до Львова київських шістдесятників покликав Євген Костьович Лазаренко, ректор Львівського університету, «видатний вчений-геолог, сміливий чоловік». Приїхали Драч, Дзюба і Вінграновський. їх разом із Дмитром Павличком, організатором приїзду трьох киян, запросила 5 травня на своє 55-ліття Ірина Вільде. Вільде зустріла студентку фізико-математичного факультету Львівського університету Марту, дочку своєї сусідки: «Приходь, будуть цікаві хлопці з Києва». Іван Драч завітає не один. На львівській вулиці зустрів Михайла Косіва, піаніста Зеленського в компанії з чарівною дівчиною. Іван Драч йшов із Іваном Дзюбою – не можна було не зупинитись.

Поцікавився в неї: «Звідки Ви? У Вас прибалтійські очі…»

«Я львів'янка, Марія».

Запросив Марію на свій літературний вечір до Будинку архітектора. Марта стала дружиною Івана Дзюби. Марія вийшла заміж за Івана Драча. Її батько, Луцишин Михайло Сильвестрович (1901–1965) – будівельник. Мама, в дівоцтві Крохмальницька, Іванна – Розалія Йосипівна (1916–2000) – вчителька. Працювала в картинній галереї в каплиці Боїмів. Її розповіді, справжні лекції, на кількох мовах, не лишали байдужими відвідувачів, її вважали останньою з роду Боїмів. Дідусь Марії Михайлівни Драч по матері, Фалькевич Йосип Іванович, разом з двома синами був замучений радянськими катами в червні 41-го Місце злочину Львів, Бригідки Бабусю з родиною вивезли в Казахстан Після звільнення повернулася вже в Польщу.

Батьки прийняли невістку прихильно Федір Драч пожартував, киваючи на сина «Ти йому не дуже вір, то большовик» Син, Максим, народився 28 лютого 1965 року

Весною 2012 року ми з Іваном Федоровичем побачилися на автобусній зупинці «Конча Озерна», на південній околиці Києва Розмовляли про високе і про пусте Наступного дня в підземному переході метро «Видубичі» зустрів Марію Михайлівну Драч і поділився: «Вчора з Іваном Федоровичем їхав на Київ Порадів його бадьорості, енергійності».

– А знаєте, Михайле, чому він був такий? – почув у відповідь.

– Ні, – зніяковів.

– Він поспішав на побачення зі мною А знаєте, куди я зараз поспішаю?

– Ні, – остаточно розгубився.

– На побачення до нього, – і Марія Михайлівна розчинилася в юрмі.

Марта Дзюба згадує, що в травні 1962 року три вільнодумці з Києва розповідали і обговорювали вголос такі теми, до яких досі львів'яни зверталися тихцем у власному колі, «на кухні». Для львів'ян це був шок. Три сміливці аргументовано засуджували сталінські репресії, голод 32–33 років, а гх не арештовували. Тут слід зробити відступ, який допоможе зрозуміти майбутні перипетії Івана Драча. До вигнання з Кремля в жовтні 1964 року Хрущова, в радянській правлячій еліті, або як її ще називали, серед номенклатури, точилася запекла, хоча переважно підкилимна боротьба між двома угрупованнями. Консерватори, подібні Брежнєву в Кремлі, Підгорному в ЦК КПУ в Києві, Корнійчук і Собко в СПУ насправді хотіли зберегти «залізну завісу», ізоляцію СРСР, сталінську бюрократичну вертикаль, яка дозволяла їм почувати себе незамінними. їм протистояли ліберали, мислячі фронтовики. Косигін як радянський прем'єр у Москві, Євгенія Чмихало в ЦК українських комсомольців, Гончар і Коломієць в СПУ Вони розуміли, як день у день відстає СРСР не тільки від Заходу, а й від інших соціалістичних держав. Досить було порівняння з Югославією. Подібний конфлікт гостро давався взнаки в середовищі літераторів, кінематографістів.

Кожна партія шукала союзників і прихильників. У 1962 році Сергій Параджанов «…запросив п'ятьох-шістьох молодих письменників у Спілку кінематографістів і став розказувати, що кіно – це мистецтво майбутнього. Тоді він кожному вручив по троянді. І як я вколовся тою трояндою, до сих пір болить…»

Параджанов і Вінграновський, два учні Олександра Довженка, вмовляли: «Те, що ти, Іване, займаєшся цією поезією, літературою, це несерйозно. Справжнє мистецтво – кіно: це і література, і музика, і філософія, і малярство». Я на їхні вмовляння купився і поїхав навчатися в Москву».