Коллектив авторов - Плавучий мост. Журнал поэзии. №2/2016

Ненавидящий взор она устремляет на друга,
И разбойничья свищет луна холоднее чем вьюга.
Чистый голос её тяжёл, точно колокол донный,
Страшен малороссийский глагол котляревской Дидоны.
Имя шведского короля, мстя изменщику-мужу,
Выкликает она, веселя злостью женскую душу:

Карле, Карле, танцюй гопака! Тішся Швеціє, що за Полтаву
битвУ програнО. ПрогранО, КарлЕ! Цитуючи пику гаркаву –
ось тобі і втікачка розлучена, й «кузьчина мати», й руїни
рештків щастя зотлілих пора з димним присмаком України.
То-то ж, нехристь, собача кров! – говорит ему жинка,
А из глаза её кружит не слеза, а снежинка.

Игорь-князь горбонос, губы углем очерчены будто…
Толи великоросс, то ль татарин. Рот кривится жутко;
Хлыстик щёлкает по сапогу, на траву уронил рукавицу,
Я-де не пожелал бы врагу здесь сейчас очутиться.
Хороша… хороша… чудо как… зимний голос звучит напевно:
Що ж ти дивишся, князь, як чужак,
зиму не впізнаєш напевно?

Стужа… мёрзнет кацап – и бормочет он, «чоловік ненависний»,
ты прости, мы – в сердцах, а она: Поживемо ж нарізно!
Наряджуся-ка я на вечірку, під кибалку сховаю мичку,
прапор в білі руки і щезну,
в гринджолята впрягши павичку! ( –

Не козацький зелено-квітний що імперським пече ізотопом
ЦЕ ТРІПОНЕТЬСЯ СТЯГ СИНЬО-ЖОВТИЙ – ЩО ВИСТОЯВ під Конотопом.
Бо не Русь мене в шовк одягає, це канадець кроїть полотнища
а хреста на ньому немає… хрест на стяг? танцівниці – навіщо?.
Подывысь, яка гарна я, приодягнута в мармур пароський!
А из мрамора хлещет душа, истекают ланиты извёсткой.

Руки, руки, живые руки слёзы снежные утирают,
И не скажешь, что сердце от муки у скульптуры в груди умирает…
И стоит перед князем жена, как рябина пред зимним дубом
Губы нежные кривит она, хочет князь, и не может быть груб он,
«Штоты, што говориш ты, мой друг…» – и лицом пламенеет,
И в глазах васильковых испуг, лёд, что синего неба синее.

А она – хоть метель её вздох – очи карие жарки
Зло в них плещется, как кипяток в тёмной чайной заварке.
– Віддавай мій рушник з карбованця, мою повну жменю насіння!
Хіба винна я в зраді – втікачка розлучена – й годі? Росія
хто ти? Під образами катів витрішкаті гриби у Рязані
сімдесят років поспіль самі били себе тузами
в решту двадцять п'ять років не вивчивши жодних уроків

И стоит, подбоченясь, кареглазая, тонкая, злая,
И в глазах её светится «сжёг меня, Князь, ты… зола я»!
Губы князь искусал, жжёт кирпичный румянец скулы,
Иногда, не владея сам своим горлом, шепнёт: ох, твои мне загулы!..
Хлыстик нервный по сапогу чаще, чаще, чаще колотит.
Подожди, – говорит, – не могу, помолчи же, с души воротит…

И он тянет к ней руку, он готовит ей жаркое слово,
А она милу-другу свою хриплую отповедь снова:
Так що лай мене матірщиною – дзвінко, роздільно, навстіж:
будь вам, пані, скажи, скатертиною,
рушником, та периною,
та побитою хребтиною,
та плювками кривавими шлях ваш!
Геть у драному сарафані, котися картопля в мундирі,
і піду, молода на три такти (яку вальсі) на всі чотири
Сторони! Хай вже десь – в купі з ляхами фріци-джон-ганси
в білій мазанці ставлять мене рачкувати, дарма що поганці!
И кричит он: «Как смеешь ты так! С кем ты так говоришь, Ярославна!
Для чего тебе, княжьей жене, век оканчивать стыдно, безславно…
А она: Чи тобі мене вчити, хитрюща ти харя,
або ти пам'ятав про мене, твій девіз кожної тварі по парі,
як кохав! – Коли лізли у петлю, як блукали у хащах, та інше,
а курку з борщу нафтового поодинці іклами – смачніше?

Прощавай, Прощавай! удвох нажилися та видно вже й досить!
Плюй, сволото, в Дніпро, хай кохану твою хвилі носять,
немов швидкий кур'єрський, дощенту набитий валізною шкірою
кобеліно! Дивись мені вслід, з презирливою гордістю щирою…
Не згадуй мене лихом за те, що ні неба, ні хліба,
подавись ти макухою з кроквами, все ж не вкусиш! Що, треба хіба?

Досить нам на грудях рвати одяг, рвати нерви,
була я твоєю коханою, заслужила п'ять зірочОк стерви
– Жено, жено, не каменей, – просит в ужасе князь супругу, –
Приближается к ней, как сквозь бьющую в очи вьюгу,
Прикасается к ней, страшной, пальцами, как резцами,
древний грек…но мертвей камня, жинка, шевелит устами.