Любов Кияновська - Мирослав Скорик

Рівночасно працює і над науковими теоретичними розвідками, пише критичні статті, здобуває науковий ступінь кандидата мистецтвознавства, захистивши дисертацію в Московській консерваторії.

Глибоке пізнання коренів національної та європейської культури викликало в композитора бажання відродити до життя незаслужено забуті твори українських композиторів. Так розпочалась у 1970-х роках справжня «редакторська епопея» в його діяльності, що в різних формах тривала майже до останніх років життя.

Завдяки старанням Скорика протягом 1970-х – початку 1990-х років побачили світло сцени українські опери перших десятиліть XX сторіччя: на сцені столичного оперного театру імені Тараса Шевченка виставлялась опера «На русалчин Великдень» Миколи Леонтовича, оперна студія при Львівській державній консерваторії імені М. Лисенка відновила ніколи раніше не поставлені на великих сценах опери «Купало» Анатоля Вахнянина (що теж пізніше виставлялась у Києві) та «Роксоляна» Дениса Січинського. Прозвучала у виконанні симфонічного оркестру Львівської філармонії «Юнацька симфонія» Миколи Лисенка. Багато творів минулого, у тому числі й хорові духовні опуси, Мирослав Скорик переклав для камерного оркестрового складу, серед них і чудовий «Отче наш» Максима Березовського. У традиційних концертах оркестру «Академія» звучать його оркестрові переклади колядок. Нерідко в транскрипціях і перекладеннях він звертався і до творчості видатних іноземних авторів.

Його редакторська праця була пов’язана з науковими пошуками, відродженням старовинної музики. В архівах Львівської наукової бібліотеки довгі десятиліття зберігалася лютнева табулятура XVI сторіччя. Композитор зробив її сучасну розшифровку і здійснив обробку трьох фантазій з неї для камерного оркестру, після чого ці невеликі ефектні п’єси міцно увійшли в український і закордонний концертний репертуар. Поруч з тим продовжує працювати над теоретичними розвідками, виступає з критичними статтями, рецензіями, завершує роботу над ґрунтовним музикознавчим дослідженням «Структура і виражальна природа акордики в музиці XX століття» (1983).

Інтерес до музики минулих епох не міг не відбитися на власній творчості митця. Класичні й романтичні традиції продовжуються в інструментальних концертах Скорика 1970-х – 1980-х років: у Першому і Другому фортепіанному концерті, Першому віолончельному концерті. Нова грань творчості розкривається в старовинному жанрі партити. У цей романтичний період 1981 року Мирослав Скорик пише музику до телефільму режисера Володимира Денисенка «Високий перевал», «Мелодія» з якого невдовзі отримала надзвичайну популярність. У 2007 році пісня «Свіча» на слова Богдана Стельмаха у виконанні Оксани Білозір стала символом трагедії Голодомору.

За Перший концерт для віолончелі та симфонічного оркестру (1983) композитор 1987 року отримав найвищу мистецьку нагороду нашої держави – Національну премію України імені Т. Шевченка. Лірико-драматичні, напружені образи віолончельного концерту відкривають нову грань обдарування митця, його талант тонкого музичного лірика, психолога, що прагне розкрити найпотаємніші порухи й драму людської душі.

У 1987 році Скорик повертається зі столиці до рідного міста, очолює кафедру композиції у Львівській консерваторії. Паралельно він стає головою Львівської організації Спілки композиторів України, змінивши на цій посаді патріарха галицької музики Миколу Колессу. Маестро інтенсивно розгортає культурно-просвітницьку й організаційну діяльність, у його клас композиції приходять талановиті студенти, що згодом стануть яскравими постатями національної культури та підхоплять естафету у мистецькій сфері, серед них – Богдана Фроляк, Роман Стельмащук, Леся Горова. У переломну добу на порозі Незалежності він прекрасно відчуває дух нового часу, готуючись до важливих звершень, не боїться брати участь в акціях, які навіть на схилі радянської влади могли принести їх учасникам немало неприємностей.

Цікаво простежити за динамікою ювілеїв композитора, що опосередковано відображають відношення українського суспільства до одного з найвизначніших митців свого часу. Перший урочистий ювілей був 1988 року. Мирославу Михайловичу виповнилось 50 років, і у філармонії вперше звучать його транскрипції каприсів Паганіні. Тоді він ще не створив повного циклу 24 каприсів – лише кілька надзвичайно яскравих п’єс, яким композитор надав фантастично сучасного звучання, перетворив романтичні образи у захопливу гумористичну мандрівку епохами й стилями. За кілька днів у концертному залі Львівської консерваторії імені М. Лисенка вперше виконують прелюдії і фуги для фортепіано, які так само перевертають звичне уявлення про зміст класичної поліфонії. Не забуваймо, це ще сутінки радянської епохи, така відверта іронія в строгих формах поліфонічного циклу межує із викликом загальноприйнятим нормам й ідеалам. Частина публіки в захваті, частина збентежена і не знає, як реагувати. Сам композитор не зважає на списи, які ламаються довкола його творчості, і з олімпійським спокоєм зберігає притаманну йому незворушність і деяку загадковість постави.