Любов Кияновська - Мирослав Скорик

Його визначальна роль в національній культурі не викликає більше сумніву ні в кого, хто уважно й доброзичливо стежить за панорамою вітчизняної музики. На таку особливу позицію в українській духовній історії склалося багато різних факторів: непересічність особистості, непередбачуваність, неочікувано гострі «модуляції» його творчої еволюції, його здатність парадоксально поєднувати, на перший погляд, непоєднуване, протилежне, прекрасно відчувати як високоінтелектуальні жанри – струнний квартет, партиту чи фортепіанний цикл прелюдій і фуг і, на противагу до цього, знаходити неповторний художній вираз для таких начебто «вторинних» ділянок композиторської творчості як дитячий альбом фортепіанних мініатюр чи музика до кінофільмів, театральних вистав, невимушено переходити від естрадних пісень до Літургії, від симфонічної поеми до джазових транскрипцій, а отже, бачити в одному й тому ж предметі водночас «світло і тінь». Такий широкий діапазон дозволяє розкрити ще одну прикметну рису таланту композитора – здатність постійно, протягом всього твору утримувати в напрузі увагу слухача, змусити його не лише переживати, але й аналізувати, шукати власні асоціації.

Тому життєвий і творчий шлях митця важко зобразити прямою лінією в будь-якому напрямку, а, якщо вже й шукати до неї графічних відповідників, то краще представити її у вигляді спіралі, чиї звиви не укладаються симетрично, рівномірно й передбачувано, а утворюють химерний візерунок.

Мирослав Михайлович Скорик народився 13 липня 1938 року у Львові. Його родина була тісно пов’язана з українськими мистецькими, науковими, суспільно-просвітницькими колами Галичини, відіграла значну роль у суспільно-культурному житті краю. Про родинні корені й численних видатних представників його найближчого «кровного» оточення ще йтиметься в наступному розділі, а тут лише згадаю, що вся атмосфера його раннього дитинства була вельми сприятливою для виявлення його вродженого таланту, оскільки батьки – хоч і не музиканти за фахом – дуже охоче грали «для себе»: батько на скрипці, а мама – на фортепіано.

Мирослав рано проявив нахил до музикування. Його неабиякі здібності помітила Соломія Крушельницька, рідна сестра його бабусі Олени, і заохотила талановиту дитину до систематичних занять музикою. Сам композитор нерідко згадував в розмовах та інтерв’ю, як славетна співачка вплинула на вибір його життєвого шляху й спрямувала на заняття музикою: «Так, це було, між іншим, в мій перший шкільний день. Батьки записали мене у школу № 8 – це тепер вона спеціалізована, з німецькою мовою навчання, а тоді була просто доброю українською школою – і повели в гості до Соломії Крушельницької. Я почав щось награвати для неї на фортепіано, якісь свої перші дитячі твори – і раптом спинився, обурився і сказав, що інструмент грає фальшиво: він був на півтону нижче настроєний від звичного, і я, оскільки вже мав свій невеликий слуховий досвід, не сприйняв цієї «іншої» настройки. Тоді Соломія Крушельницька зорієнтувалась, що в мене абсолютний слух і порадила батькам віддати в музичну школу. І вже наступного дня я пішов до музичної школи-десятирічки. Так що її слово справді мало значення у моїх музичних заняттях».

У 1945 році Мирослав розпочинає навчання у Львівській музичній школі при консерваторії, котра була відкрита за ініціативою Василя Барвінського, тодішнього ректора консерваторії. А 1947-го всю родину було репресовано більшовицьким режимом за несправедливим наклепом, разом з багатьма іншими представниками інтелігентних галицьких родин (поміж тим – і родину Барвінських). Родину було вивезено до Анжеро-Судженська Кемеровської області, де вони перебували майже десять років. Проте навіть у суворих сибірських таборах юнак не покидає займатись музикою. Його вчителькою з фортепіано стала учениця Сергія Рахманінова Валентина Ксенофонтівна Канторова, що теж опинилась у більшовицькому засланні в часи, коли, за дотепним і популярним виразом «центр культури й духовності на 1/6 земної кулі перемістився у Сибір і Соловки». Захоплення музикою не обмежується лише грою на фортепіано: він бере уроки скрипки в іншого політв’язня, родом зі Львова, Володимира Гавриловича Панасюка, котрий був тоді викладачем музичної школи на засланні. Тоді ж він пробує писати і свої перші п’єси.

До Львова з Сибіру Скорик повертається аж 1955 року (на щастя, він мав «чистий» паспорт і міг виїхати, на відміну від батьків, яким довелося чекати ще два роки). Тоді ж вступає на перший курс Львівської державної консерваторії імені М. Лисенка по класу композиції, навчається спочатку в Станіслава Людкевича, потім два роки – в класі Романа Сімовича, а згодом – Адама Солтиса, в класі якого завершує навчання в 1960 році. Уже ранні твори для фортепіано – серед них цикл «У Карпатах» – засвідчили сильний і оригінальний талант молодого музиканта.