Євгенія Подобна - Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

Найголовніший урок, який мені дала війна, — те, що мотивація перевершує все інше. Конкретно в моєму підрозділі є інсулінозалежний діабетик — йому треба робити 2–3 уколи на день. Цей хлопець воює у розвідці. Хлопець на протезі є. З різними проблемами зі здоров’ям були і є хлопці, і всі вони воювали.

Снайпер, як на мене, — саме жіноча професія. Але в нас була талановита дівчина «Вега» — сапер і гранатометник. Ваги в ній кілограмів 60, але вона тягала і гранатомет, і боєприпаси важкі до нього. Була дівчина «Ліса», я про неї згадувала, її вже немає. Вона займалась біатлоном до війни, стріляла, як ніхто в нашій групі, надзвичайно майстерно. З неї був би чудовий снайпер, якби не темперамент — вона була активна, запальна, таким важко бути снайперами. Але розвідниця з неї вийшла чудова. 7 кілометрів пробігти для неї було простою річчю, попри вроджену ваду серця. Унікальна дівчина була. Померла вона за загадкових обставин, не в бою. Її знайшли з кульовим пораненням у Маріуполі.

До важких обстрілів я звикала дуже довго. Хлопці, як правило, призвичаювались за тиждень, а я — довго. Але мій рецепт — знайти для себе максимально безпечну схованку, яка тільки є у цьому місці, щоб у ній у вільний час відпочивати і добре висипатися. Усвідомлення того, що ти зробив максимум для власної безпеки, заспокоює. Важко було в 2014 році. Ми стояли певний час на блокпосту з армійцями, і от ти за день розговоришся, можеш навіть потоваришувати з кимось, а наступного дня його вже везуть 200-м чи 300-м. Колись у той період обстріл застав мене в наметі: ніч, нічого не видно, навколо все заміновано, свої речі знайти не можу, де бліндаж, просто не бачу. Знайшла, звісно, але відтоді намагаюся спати в максимально захищених місцях — хай сиро, незручно, зате безпечно.

У Широкиному згодом я знайшла собі чудовий підвал, його б, мабуть, і 152-міліметровий снаряд не пробив. Опалення не було, була зима, і я жила там при мінусовій температурі — вода замерзала. Інші жили в більш зручному приміщенні, і лише ну коли вже зовсім «крили» їх, вони прибігали до мене в підвал, а мені вже нікуди не треба було бігти. «Буржуйку» можна було дістати, але самотужки опалювати її щодня було досить важко. Якось цілий день займалася дровами — тягала, рубала, а тепла врешті вистачило на дві години. Тижнів три так жила і навіть не захворіла. Щоправда, таблеток багато їла. Зате там я почувалась в абсолютній безпеці.

Взагалі, коли я приїхала в Широкине, було літо. Ми тоді приїжджали першого разу буквально на три дні. Пройшлась по селу, а там запах тротилу змішаний із запахом моря… Зруйнованих сіл я вже надивилась, але щоб курортне місто і без жодної людини — було сильне враження. Маріупольський напрямок взагалі я полюбила більше, ніж Донецький.

Найбільше завжди мене обтяжувала необхідність постійно ховатися. Їде перевірка до військових — нам треба ховатись, бо ми ж УДА, фронтові нелегали, і нас там не має бути. Тільки домовилася попрацювати на позиціях, бо наші зазнають втрат і сєпари оскаженіли на цій ділянці зовсім, — їде якась комісія. Журналісти мене в обличчя впізнають часто, тож від них теж варто ховатися. Бо напишуть, що зустріли мене там-то — значить, там є УДА, і армійський командир, який нас прикриває, буде за це покараний, а нас виведуть з фронту. Волонтери роблять фотку, виставляють у Фейсбук і позначають геолокацію, де зроблена фотка… Тож ховатися доводилось постійно.

З цим пов’язані й інші проблеми: коли гине хтось із ДУК чи з УДА, про це всі мерщій починають писати в соцмережах, а у зведеннях Міноброни — втрат немає. І починається крик і звинувачення в бік Міноборони: «приховують втрати», «Міноборони добровольців людьми не вважає». Зчиняється ґвалт, починають потерпати командири, які з нами співпрацюють, мало не до позбавлення посади. І результат — що армійці нас виганяють, — він логічний. Тож кому краще від цих істерик? Хоч скільки не намагайся людям пояснити — нас і живих тут офіційно не було, ну, не може Міноборони оприлюднювати інформацію про нас мертвих, бо ми — українські «іхтамнєти», нас просто немає в їхніх зведеннях. Краще зібрати тихо допомогу рідним чи гроші на похорон — ото реальна допомога, а не істерики.

Нещодавно я пройшла навчання на офіцерських курсах. Це було справжнє пекло. Я дуже старалась, бо якщо вже за щось беруся, то роблю якісно. Тож студіювала підручники, хоч було страшенно важко, бо програму офіцерського училища запхали у чотири місяці навчань. Були дні, коли я плакала і хотіла вже все це покинути. Так навіть на війні важко не було — і фізично, і морально. Але я таки довела почате до кінця, вивчилась на артилериста, тож тепер я — офіцер. І іспит здала на «відмінно» — першим пострілом накрила ціль.