Євгенія Подобна - Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

З мого підрозділу мало бійців загинуло. Але і в цивільному житті ми втрачаємо людей — бабусь, дідусів, рідних. І після будь-якої втрати треба жити далі. Можливо, в мене так голова влаштована, але в мене немає ніякого ПТСР. Я переживаю, звісно, за побратимів, але від’їжджаю на 20 кілометрів від передової, і в мене вмикаються мислення і рефлекси мирної людини, і навпаки. Я не падаю на підлогу від петард і салютів. Жодних докорів сумління через вражені цілі не відчуваю — не я це почала, мене змусили взяти до рук гвинтівку ті, хто намагається знищити мою державу. Навіть оті троє вбитих за ніч сєпарів (до речі, вони з Росії були) — не я ж до них лізла в окоп, а вони лізли в мій, щоб нас убити. Тож я лише захищала і захищалась. Я не вірю, що цей конфлікт буде розв’язаний мирним чи дипломатичним шляхом. Була б за мирний шлях, але, як на мене, це нереально. Тож залишається лише силовий. В усі часи священики благословляли воїнів захищати свою землю.

Щойно закінчиться війна, я піду з війська. Я отримала офіцерські погони лише тому, що війна затягується. І поки вона триває, треба розвиватись і вдосконалюватись. Але в глибині душі я залишаюся цивільною людиною. Можливо, після перемоги повернусь у журналістику, можливо, займуся громадською діяльністю. Але поки що це питання не на часі, бо війна триває, і я мушу бути тут.

Був березень 2014-го, вже окупували Крим. У нас був один сотник на Майдані, він сказав: «Це війна». І ми вже жили із зібраними рюкзаками, готувалися. Наш побратим Паша Ведмідь, покійний уже, почав нас потроху тренувати, і ми чекали відправлення. Спершу думали, що поїдемо у Крим. Але Крим зам’яли, і туди нас ніхто не відправив. Настав травень. І у травні почали формуватися з Майдану автобуси — колони, які їхали в Луганську область.

Куди їхали, ніхто не знав, бо не було ще жодного батальйону. Відбулася нарада сотників (я була на ній присутня), на якій проголосували за створення підрозділів від Майдану, але що конкретно буде, ніхто ще не знав. Перші автобуси вирушили 8 числа, з 8-го на 9-те. Мене тоді не відпустили, бо я мала координувати порядок у Маріїнському парку. Я сильно образилась тоді. Десять днів ходила за сотниками і говорила, що, мовляв, нічого не робитиму, поки не відправите. І 19-го мене посадили в автобус, сказали: «Їдь уже, тільки нас не чіпай!»

Ми приїхали в Луганську область. Батальйон усе ще ніяк не називався. Вважалося, що це батальйон територіальної оборони Луганщини, але майже всі там були майданівці. Були й місцеві — десь близько 50 осіб, може, 80, а решта — майданівці. Вже десь після 25 травня, після президентських виборів, коли точилися бої в Новоайдарі, батальйон назвався «Айдар». Особливого вибору — куди йти — в мене не було. Колись гукали в 11-й батальйон, «Київська Русь», але оскільки всі друзі з Майдану їхали в «Айдар», то і я подалася туди.

Дорога була дивною, бо ніхто не знав, куди ми їдемо. Ніхто ще не розумів, що відбувається. Хто в кедах, хто у кросівках, комусь пощастило якісь берці знайти. Може, комусь і страшно було. Я не говорила нікому, куди їду. І мамі не сказала, думала: «Зараз ми за два тижні розберемося там швиденько і повернемось — навіщо комусь щось знати?» Вже там почали усвідомлювати, що відбувається, коли з’ясували обстановку, коли дізналися, що села, які далі, вже «не наші». Тоді ми, щоправда, так їх не називали. Просто знали, що там сепаратистські рухи якісь. І військ не було. Десь там БМП одна стояла, закопана мобілізованими солдатами, які не знали, що вони там взагалі роблять. Таке відчуття хаосу… Страху ще не було.

У моєму уявленні війна — це повзу я по полю, в хустці (я взяла із собою хустку, в якій на Майдані ходила), навколо снаряди розриваються… З екіпірування в мене був мій «дубочок» (форма «дубок». — Авт .) і одні джинси. Здається, були вже берці. Приїхала, а там дівчата такі, з пістолетами. Подумала: «Щось, мабуть, я собі не те уявляла…»