Євгенія Подобна - Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

В батальйоні у мене була подруга, а нині кума — Андріана. І ми сядемо, говоримо, і я кажу, як я їй заздрю, що вона може поїхати на «передок». Було багато полонених. Теж треба було підключатися. Я, мабуть, зі своєю мамою так часто не говорила, як з матерями тих хлопців. Було ще Лутугине. Запам’яталося, яке там населення було страшенно сєпарське. Ти приїжджаєш, привозиш їм цілі автобуси — ліки, харчі. Вашу колону тричі обстрілюють, поки дістанетесь. А вони беруть це все і в очі тобі кажуть: «То ти по нас із танку вночі стріляла. По своїх спеціально стріляла, щоб ми думали, що це Росія».

А потім був «Фасад». Коли вже закінчилися всі ексгумації наших хлопців, я прийшла до командира і сказала, що хай мене ставлять на роту, або я піду. Мене поставили т.в.о. командира диверсійно-розвідувальної роти. Ми стояли на «Фасаді», і це були «найвеселіші» місяці. На 29-му блокпості ми пробули ще близько місяця.

В мене дивна реакція на страх — я сміятися починаю. А коли згодом я стала командиром… Там ти на страх уже права не маєш. Якщо командир дає по рації якісь вказівки і в його голосі чути істерику — істерика почнеться в усіх. А в мене останні 1,8 року служби була ціла рота. Рік під Мар’їнкою — 4 опорних пункти. Може, десь воно і страшно, але ти цього не показуєш ніколи. Зараз, коли я починаю «відтавати» від війни, думаю: «Божечки, ну куди ж ти лізеш завжди?» А тоді розуміла, що це треба робити. Офіцерський склад був досить слабкий. Бувало таке, що я не могла зрозуміти — як це? Дорослий чоловік, даєш йому в підпорядкування 15 бійців, а в нього немає ні граму відповідальності…

Мою службу можна поділити на два періоди: півтора року, потім кілька місяців перерви і знову 1,8 року. І друга частина, коли я була командиром, була важча за першу. Важко бути командиром. Ти завжди погана для всіх. Змушуєш копати — погана, змушуєш укріплювати, щось робити — погана (зрозуміло, під час обстрілу, коли йому прилетить у бліндаж і той витримає — він замовкне і зрозуміє). Змушуєш носити бронежилети — погана. Зараз хлопці дзвонять, питаю їх: «Що, найгірша я у вас була?» В нас із командирами рот не дуже складалося, тож я постійно була за головного, і в нас за рік і 8 місяців мого командування жодного загиблого не було. Два легких поранених. Я щаслива, що мені вдалося вивести звідти хлопців без втрат. Я дуже за них боялася, тому була дуже сувора. Часом, може й занадто. Може, і перегинала з дисципліною. Думала: «Хай краще я буду погана, але вони будуть живі».

Наприкінці липня 2015-го я демобілізувалася вперше. Пішла вчитися. Встигла навіть на вибори сходити. Перший раз повернулася, бо зрозуміла, що недовоювала, що могла ще зробити щось. Як такого повернення до мирного життя тоді й не відбулося. Ми просували ідею «невидимого батальйону» — нерівності жінок в армії. Коли мене мобілізували, я була оформлена діловодом тилу. Була поранена, а за документами — діловод тилу. Потім мене зробили начальником бані. Пройшла одноденні курси — як заводити баню польову. Це цирк був. Тож я — кваліфікований банщик. І я, будучи формально банщицею, командувала ротою розвідки. Приїжджаєш отримувати завдання на роту, а сама за посадою банщиця.

У квітні 2016 року я вже мала офіцерське звання, приїхала приймати роту. Ми зайшли під Мар’їнку, почали трішки рухатись уперед. Це була важка фізично ротація. В мене була велика площа оборони. Коли я повернулася, це вже було схоже на армію. Вже офіцери були інші. Тобі вже дістають карту, у спеціальних термінах пояснюють, що треба зробити. У перший місяць я, здається, взагалі не спала. Поки не розібралася, кому що можна довірити. Цілодобово перевіряла всі позиції, поки все налагодилось, устаканилось. Вибрати позиції, прокласти зв’язок — скрізь сама йшла. Теж важкий період.

В липні я загриміла у шпиталь. Чисто від утоми. Потім у нас загинули начальник розвідки «Тайсік» і сапер «Комарик». Це був перший вихід, на який мене не взяли, бо я перед тим лежала під крапельницею. І я вже встала від того, що доповідали хлопці: що в них один «двохсотий», один «трьохсотий». Я тоді їздила на велосипеді по вопах. Думала, як вивезти. Вирішили йти групою і виносити. Я йшла останньою, несла автомати, бронежилети, щоб хлопцям було легше виносити. Після того злягла трохи. Відкололи, відкрапали. Тоді зрозуміла, що треба трішки таки делегувати комусь щось. Ну, і робота вже налагодилась. Знала, що всі закопані, все облаштовано. Ще й погода не сприяла — дощило, багнюка…