Євгенія Подобна - Дівчата зрізають коси. Книга спогадів

Немає якихось особливих умов, яких потребує жінка. Все, що можуть витерпіти хлопці, можу витерпіти і я. Найважче для мене — долати свою фізичну слабкість. Заступала якось на тижневе чергування на позиціях. Не знала, що там до чого, тож набрала на себе 26 кіло ваги. Зброя, обладнання, спальник, теплий одяг і камери, звісно. Я ж журналістом у мирному житті була, і не можу не познімати-пофотографувати. Та й для роботи це часто потрібно. До позицій було йти всього 3 кілометри. Пройшла наче нормально. Приходжу, а там — апокаліпсис. Вороги дочекалися вітру в наш бік і підпалили траву, і ось цей весь вогонь іде на нас. Горить, води немає. Якщо вогонь не зупиниться, то може так боєкомплект жахнути, що в тому окопі нікого не залишиться. Кожен щось робить: хтось речі виносить, хтось намагається копати, хтось стріляє — прикривають тих, що копають. А я притулилась і стою, слабка настільки, що сили немає взагалі поворухнутися. І тут мені чоловік (а він був зі мною) каже: «Приготуйся, якщо ще кілька хвилин нічого не зміниться, буде евакуація». І отут мені страшно по-справжньому стало. Бо я можу бігти назад лише зі своєю зброєю, а в рюкзаку — купа дорогущого обладнання, купленого на волонтерські гроші, і я не знаю, що робити, бо розумію, що фізично його не потягну просто. Так мене моя слабкість догнала. Але, на щастя, все обійшлося, жодна річ тоді не постраждала, і з полум’ям ми впорались. Мішки я, наприклад, не можу носити і, тим більше, закидати на бруствер, але я насипала в них землю лопатою і зав’язувала. Тож намагаюся просто робити те, що мені під силу і що робити все одно треба.

У моїй професії важлива терплячість. Чекати на одній і тій самій позиції, що рано чи пізно ворог висунеться, навіть на тій позиції, де він дуже обережний. Часом працюю в парі. Найкраща пара для мене — кулеметник. Або автоматник. Аби людина надійна. Часто після мого пострілу «отвєтки» немає досить довго — спершу в них евакуація пораненого чи вже тіла, і голову вони боятимуться висунути відносно довго. Відповідь може бути дуже потужна, але не одразу ж. Це, до речі, одна з опосередкованих ознак того, що в тебе щось вийшло. Мстяться так за свого. До речі, теорію, яку ми вчимо, опановуючи снайпінг, практика дуже часто ламає.

Певний час ми були в районі Водяного і Опитного. Зачищали посадки. Мене частіше не брали, ніж брали, але все ж. Натрапляли на їхні ДРГ, часом робили засідки. В нас була чудова дівчинка-розвідниця, позивний «Ліса», вона дуже добре працювала і могла велику вагу на собі нести, не втомлюючись. Потім вона загинула. Перша зима була дуже «гучною», тоді саме йшли бої за аеропорт. У нас була ситуація, коли ми трішечки «проклацали дзьобом», і до нашої тодішньої бази підійшли вороги. Базу підпалили, почалась детонація БК, мене викинуло вибухом. Контузія, розрив зв’язок на нозі. Тож пробула я зиму на милицях і не дуже воювала тоді. Інша неприємна ситуація була, коли трасуюча куля надто близько до щоки пройшла і залишила на мені слід від опіку. Стріляли не в мене навіть, випадковість. Але згадку на щоці про це маю. Іншим разом уночі вийшли з бліндажа, заступаємо на пост. Побратим побачив, що я комірець на бронежилеті неправильно одягла, поправляє, а тут — хоп! — і куля між нами пролетіла.

На щастя, мій чоловік мене завжди підтримував і ніколи не намагався зупиняти. У нього є син від першого шлюбу, і він його забрав до нас, на фронт. Він сказав: «Не можу я посилати чужих дітей на можливу загибель і ховати при цьому свого». Навчили його, чого могли, і він воює з нами — чудовий солдат із нього вийшов. Він дуже здібний, дуже швидко всього навчився. Батьки переживають, звісно. Усі переживають за дітей. Думаєте, батьки дівчинки більше бояться, ніж батьки хлопчика? Мама може поплакати, попереконувати. Але підтримують усе одно. В мене чудові свекор і свекруха, вони мої другі батьки і теж мене дуже підтримують.

У 2014-му ми працювали в районі Донецького аеропорту, у 2015-му — неподалік Волновахи. А найдовше я пробула біля Маріуполя. З початку 2016 року — в районі Широкиного і Водяного. За цю війну я, на щастя, не зробила жодного вчинку, через який мені було б соромно, лише за свою фізичну слабкість. Найбільший мій страх за всю війну — стати тягарем для хлопців, підставити їх.

Багато хто вважає досягненням, коли тут, у районі Маріуполя, я встрелила за ніч трьох «сєпарів». Але це не моя заслуга, це просто удача була. Це сталося на день Незалежності, між 9-ю і 10-ю вечора. Вони, певно, думали, що ми повпивалися на честь свята. Прийшли ми з напарником на позиції уже затемна — засвітла туди не зайдеш, бо стріляють. Напарник мій з автоматом, взагалі вперше на тих позиціях. Військові попросили його допомогти мішки закинути, бо ті мішки майже щодня їм руйнували. Щойно вони перший мішок закинули, як у нього стріляють. Укріплення вирішили відкласти, бо сєпари того дня щось надто злі були. І тут бачу — лізуть до наших позицій: шестеро, вилазять з окопу, передають один одному зброю… Страшно стало. Був би кулеметник у парі зі мною — ми б усіх шістьох поклали, я ж сама встрелила лише трьох.