Іван Німчук - 595 днів совєтським вязнем

Пізніші німецькі налети на Львів, що їх доводилось переживати майже щодня, попереджував звичайно вже рев сирени, так що населення встигало вже сховатися перед ними до сховків. Але ті сховки не все помагали, бо тяжкі бомби пробивали нерідко ввесь кілька-поверховий дім аж до пивниці, і тоді гинули всі, що там шукали захисту. В кількох випадках подусилися всі люди !в пивниці після того, як скинена бомба розірвала газові руропроводи, а гори падаючої цегли загородили всі входи до неї. В кількох інших затопила людей в подібній ситуації вода з розірваних водопроводів. Найбільше людей згинуло в пасажі Міколяша у найближчу неділю 3. 9. в часі налету, що відбувся нагло також в само полуднє. Тоді йшли там кінові вистави, а біля трафіки стояла довга черга курців, що бажали захопити хоч дещо дорогоцінного наркотика. Всі вони погибли під звалищами того пасажу, і трупи тих нещасних відкопували потім ще й по упливі довгих місяців.

Крім двох згаданих, були ще сильніші німецькі налети на Львів 7, 9 і 14 вересня. Слабші йшли щодня аж до 21. 9. Шкоди, що їх потерпіло місто, були величезні. Розуміється, при кожнім налеті були й жертви в людях.

Ті німецькі бомби і розвиток подій на фронті охолодили значно воєнний запал львівських поляків і — ніде правди діти — також жидів. Коли від'їжджаючі па фронт військові відділи і поодинокі польські старшини ще так недавно прощалися бундючними окликами: «До побачення в Берліні!», то за кілька днів пропала вся польська бундючність і ввесь тупет. Тверезі польські уми стали рахуватися з німецькою окупацією цілої Польщі і всю надію покладали тепер на великих союзників — Францію й Англію. А коли вечером 12. 9. більші німецькі змоторизовані стежі приблизилися несподівано до Львова і зупинились на його передмістях Богданівка, Левандівка і Сиґнівка та стали бити на центр міста з легких гармат, то страшна паніка огорнула не тільки всю його залогу, але й усіх найпатріотичніше наставлених мешканців. Правда, польські військові частини не допустили тоді німців до центра міста, але віра в можливість перемоги над ними тут захиталася цілковито. Німці вдоволились тим, що окружили місто з трьох сторін тісним перстенем, так, що польська оборона могла рахувати на відступ тільки в напрямі на схід — на Личаків, Винники, Підберізці і т. д. Та за 3-4 дні окружили німці Львів також від сходу, і місто було замкнене цілковито.

Коли війна з Німеччиною ставала з дня на день більше безвиглядною, то польська сторона стала шукати винуватців своїх невдач та свого національного нещастя — в українцях. Автім нагінка, арештування та масові вивози молодих і старших українців до концентраційного табору в Березі Картузькій почалися вже на кілька тижнів перед початком війни. Ледве чи була яка місцевість у Галичині, з якої не вивезено тоді когось з українських діячів до Берези Картузької. Туди поляки вивезли також багато українських католицьких священиків і черниць, з якими польська поліція поводилися там дуже брутально, називаючи черниць не інакше як коровами. У Львові положення для українців було просто нестерпне. Полякам увижався в кожному українцеві як не саботажист, то зрадник і німецький шпіон. Психоза серед польського населення, вихованого шовіністичною пресою, була така загальна, що воно підозрівало мало не кожного українця в тому, що він якимсь чином помагає німцям. Увесь час кружляли по місті всякі провокаційно-фантастичні поголоски: то українці стріляють з вікон своїх мешкань до польських вояків, то подають німцям світляні сигнали, то доконали такого то саботажу…. Говорено також дуже багато про те, що українці створили свій легіон, який бореться проти Польщі по стороні німців. У тих важких днях для львівських українців відбувались не тільки арештування Богу духа винних українців, але й самосуди та ліквідація непевних з польського погляду одиниць. Тоді то заарештовано редактора Івана Витвицького, члена редакції популярного щоденника «Новий Час», і того здеклярованого ворога німецького нацизму розстріляно тоді ж без суду на узбіччях львівської Цитаделі.

В такій невимовно важкій ситуації стояли ми на позиції і видавали безпереривно «Діло», яке від 12. 9. не виходило вже, правда, поза львівські рогачки, бо вся поштова комунікація з краєм і заграницею була з тим днем перервана. Видавали ми газету — єдину тоді українську газету у Львові і в краю спершу в звичайному обємі (10 стор. щодня), але по кількох днях треба було зменшувати не тільки її наклад, але й обєм, так що останні числа «Діла» мали вже тільки по 2 стор. друку. Коли і польська вулиця, і польські урядові чинники не переставали цькувати на українців і ця їх нагінка дійшла до-краю, забрав голос Митрополит Андрей, що разом з тодішнім головою УНДО і Української Парляментарної Репрезентації у Варшаві Василем Мудрим помістили в «Ділі» з 14. 9. комунікат, у якому запротестували проти польської нагінки і стверджували, що українці не стріляють з вікон до польського війська та що нема ніякого українського легіону по німецькій стороні. І хоч цю українську заяву проголосило кілька разів також львівське радіо і передала львівська польська преса («Дзєннік Польскі» і «Век Нови»), то вона ніякого успіху не мала. Зрештою вже за два дні, 17. 9., большевики повідомили через своє радіо, що червона армія перейшла того дня Збруч і Буг, щоб «визволити» західно-українські і білоруські землі. Мотивація була така, що Польща як держава перестала існувати, тому уряд СССР наказав своїй армії перейти кордони Польщі, щоб забезпечити єдинокровне українське і білоруське населення від розбитих польських військових частин. І справді того дня вдосвіта червона армія переступила кордони Польщі, а за кілька днів появились над Львовом і перші совєтські літаки, що скидали всякого роду агітаційні летючки, м. ін. з промовами, що в них українські посли у варшавському соймі протестували проти польських насильств над українським пародом. Тих самих послів большевики після зайняття Львова повиарештовували одних з перших.