Стивен Кинг - Про письменство. Мемуари про ремесло

Однак Дейв хотів не просто підібрати якісь дурнуваті залізні стружки. Він хотів піднімати «б’юїки», вантажні вагони і, може, навіть військово-транспортні літаки. Дейв хотів врубити струм і зсунути Землю з орбіти.

Бдищ! Супер!

У кожного була власна роль у створенні супер-пупер-електромагніту. Дейв мав його зібрати. Моє ж завдання було його випробувати. Малий Стіві Кінг — стратфордська відповідь Чакові Єйґеру [19] Chuck Yeager (нар. 1923 р.) — льотчик-випробувач, а згодом генерал Повітряних сил США. У 1947 році першим подолав швидкість звуку в горизонтальному польоті. .

Нова Дейвова версія експерименту пропускала нещасну суху батарейку (яка, скоріше за все, однаково була розряджена ще коли ми її купували, аргументував він) на користь справжнього струму зі стіни. Дейв зрізав кабель зі старої лампи, яку хтось виставив на вулицю біля сміттєвого бака, зчистив усю ізоляцію до самого штепселя й обмотав свій намагнічений цвях спіралями голого дроту. Відтак, усівшись на кухонній підлозі в нашій квартирі на Вест-Броуд-стрит, він подав мені супер-пупер-електромагніт і попрохав зробити свою справу та ввімкнути його в розетку.

Я завагався (прошу віддати мені належне хоча б за це), але врешті-решт не зміг опиратися маніакальному ентузіазму Дейва. Я ввімкнув. Ми не помітили жодного магнетизму, зате пристрій вибив усі лампочки та електроприлади в нашій квартирі, усі лампочки та електроприлади в нашому будинку й усі лампочки та електроприлади в сусідньому будинку (де на першому поверсі жила дівчина моєї мрії). Щось стрельнуло в трансформаторі перед будинком; приїхали копи. Ми сиділи з Дейвом і цілу страхітливу годину дивилися з вікна маминої кімнати — того, яке виходило на дорогу (з решти вікон відкривався чудовий вид на безтравне, лайном усіяне задвір’я, де єдиною живою істотою був шолудивий собака на ім’я Руп-Руп). Коли копи поїхали, приїхала машина електриків. Чоловік у шпичастих черевиках видерся на стовп між двома будинками для перевірки трансформатора. За інших обставин це поглинуло б нас цілком, але не того дня. Того дня нашою єдиною думкою було, чи провідуватиме нас мама у виправній школі. Потім світло повернулось, а електрик поїхав геть. Нас ніхто не зловив, і ми вийшли сухими з води. Дейв вирішив, що замість супер-пупер-електромагніту змайструє супер-пупер-планер. А я, сказав він мені, буду першим, хто на ньому покатається. Хіба не класно було б?

Я народився 1947 року, а перший телевізор з’явився в нас лише в 58-му. Пам’ятаю, найперше, що я дивився, — це «Робот-монстр», фільм, у якому дядько в костюмі мавпи з акваріумом на голові — його звали Ро-Мен — бігав і намагався повбивати рештки вцілілих у ядерній війні. Мені це здавалося ну дуже високим мистецтвом.

Також я дивився серіал «Шосейний патруль» з Бродеріком Кроуфордом у ролі безстрашного Дена Метьюза та програму «Крок у невідоме», яку вів Джон Ньюленд — чоловік із найстрашнішими очима у світі. Ще були «Шаєнн» та «Морське полювання», «Твій хіт-парад» і «Енні Оуклі»; був Томмі Реттіґ, перший із численних друзів Лессі; Джок Магоні, «Вершник із пасовиськ»; та Енді Девайн, який скиглив: «Гей, Дикий Білле, почекай мене!» — своїм дивним високим голосом [20] «Highway Patrol» (1955–1959) — пригодницький серіал-бойовик про дорожню поліцію та її суворого й відважного начальника Дена Метьюза; «One Step Beyond» (1959–1961) — серіал-антологія про паранормальне та невідоме; «Cheyenne» (1955–1963) — драматичний вестерн-серіал; «Sea Hunt» (1958–1961) — серіал-бойовик про пригоди відставного військового водолаза, аквалангіста Майка Нельсона; «Your Hit Parade» (1950–1959) — музична програма; «Annie Oakley» (1954–1957) — художній вестерн-серіал про справжню жінку-стрільця Енні Оуклі; Tommy Rettig (1941–1996) — малолітній актор, що зіграв головну роль друга і господаря колі Лессі в перших сезонах однойменного серіалу («Lassie») (1954–1973); Jock Mahoney (1919–1989) — виконавець головної ролі сміливого, вправного та справедливого Вершника з пасовиськ в однойменному серіалі «The Range Rider» (1951–1953); Andy Devine (1905–1977) — актор, котрий часто грав помічників ковбоїв у серіалах, серед яких «Пригоди Дикого Білла Гікока» («The Adventures of Wild Bill Hickok», 1951–1958), запам’ятався глядачам своїм скигливим голосом. . Це був цілий світ чужих пригод у чорно-білій упаковці, з діагоналлю 14 дюймів та назвами спонсорів показу, які досі звучать для мене, як поезія. Я обожнював це все цілком.

Але телебачення прийшло в дім Кінгів відносно пізно, і я цьому радий. Якщо задуматися, то я член добірної групи — останньої жменьки американських письменників, які навчилися читати й писати раніше, ніж жерти щоденну порцію відеолайна. А може, це й не важить. Але, з другого боку, коли ти тільки починаєш як письменник, оголити провід свого телевізора, обмотати ним цвях і встромити в розетку — не найгірша ідея. Подивишся, що згорить і в скількох людей.