Віктор Берестенко: Тарас Шевченко та його доба. Том 1

Мою наукову діяльність за останнє десятиріччя головним чином зв’язано не з ІНО, а з Українською академією наук, де я за дійсного члена з самісінького її існування (р. 1918), і з науково-дослідною катедрою історії України, що на чолі її я перебуваю з 1922 року, а цього року ще з Інститутом Т. Шевченка – на чолі цього Інституту я тепер став.

Усіх моїх праць надруковано за останнє десятиріччя 34, більш як на 100 арк. <���…>

На перше серед них треба поставити монографію про Г. С. Сковороду. Вона підсумовує всі попередні й нові розвідки про цього найвидатнішого українського культурного діяча кінця XVIII ст. Ця книга на 397 сторінок, видало її Державне видавництво України. Вона складається з двох частин; першу присвячено особі Сковороди, другу його творам з бібліографією всього досі написаного про Сковороду. Взагалі я опрацьовував Сковороду, включаючи й видання його творів, протягом 32 років, з перервами – з 1894 р. (коли забрав був та й видав твори й деякі розвідки про нього) до р. 1927. Це була моя улюблена тема, що дуже мене захоплювала. Тепер я так само планово й систематично обробляв матеріяли до його життєпису та науково-літературної творчості, як колись збирав рукописи його творів і джерела для його життєпису. Мені пощастило зібрати деякі нові дані й для життєпису Сковороди, не кажучи вже про його твори. Життєпис Сковороди я намагався дати на тлі його доби, соціологічно її освітливши. У другій частині я зосередив увагу на всіх його творах – як наукових, так і літературних. Вважаючи на те, що в оцінці особи Сковороди й його творів дослідники чималою мірою розходилися й заперечували один одному, я повинен був, бажаючи надати своїй книзі критичного характеру, навести історично-літературні погляди на нього й на його науку і кінчаючи його добою. З творами Сковороди нелегко обізнатися, зрозуміти їх і зв’язати в одну систему – тим-то я дав читачеві зміст кожного його твору, починаючи з філософських і богословських трактатів і кінчаючи приступнішими байками та віршами. Не задовольняючись цим, я спробував, ґрунтуючись на них, дати філософську систему Сковороди; я вважав за неправдиву думку одного з дослідників, що назвав Сковороду філософом без системи. З мене не філософ, ба навіть з історією філософії я знайомий побіжно і не претендую на те, що остаточно зрозумів його філософську систему, проте, гадаю, що я дав багатий матеріал і для спеціалістів од філософії. Вони вже почасти відгукнулися й на мою оцінку «любомудрія» Сковороди, як-от проф. Шпет, якому я вже дав відповідь у своїй монографії, або Прокоф’єв, що написав велику рецензію на цю монографію в паризьких «Современных записках»; я не погоджуюсь з деякими його думками про Сковороду, але вітаю його виступ, бо він торкається суті філософської системи Сковороди; я маю охоту повести дискусію на тему про Сковороду з усіма, хто відгукнувсь досі на мою книжку – маю на увазі статті, на друковані в «Житті і Революції» з приводу моєї книжки. З великим задоволенням бачу, що інтерес до українського мандрованого філософа не меншає і що ця моя книжка викличе, мабуть, не менше відгуків, як колишнє моє видання творів Сковороди.

Радію також, що мені пощастило видати свою історію Слобожанщини, та ще оздоблену малюнками і мапами. Тут я дав систематичний, доволі вичерпливий нарис історії однієї з областей України, тієї країни, що завсігди була мені за предмет особливих студій, і виконав обіцянку, висловлену в моїх «Очерках по истории колонизации и быта». Можливо, буде колись чи то мені, чи то комусь іншому поширити зміст цього видання, але план, гадаю, залишиться той самий, як і його загальний зміст. А що ця книжка задовольнила і широкі кола радянського суспільства, за довід на це править те, що вона швидко розійшлася в 20 тисячах примірників і тепер її вже немає у продажу. Варто було б її перевидати, поробивши деякі зміни та доповнення.

Своєму короткому нарисові новітньої України я не надаю значення. Це просто перша спроба, первісний звід фактичних даних, що мали закінчити історію України О. Я. Єфименкової. Моя праця над українським джерелознавством мала на меті дати самостійну спеціальну розвідку. Вона являє собою неначе курс лекцій, читаний у вищій школі, й підручник для студентів; з такими вимогами було б справедливо і підходити до його оцінки. Статті з української історіографії я вважаю за уривки з такого ж пропедевтичного курсу, з другої частини історіографії. До неї так само стосуються і раніші статті про проф. В. Б. Антоновича, О. М. Лазаревського й інших її представників. Сюди ж підходять і мої етюди про Потебню, Сумцова і Франка. Відділові історії громадської думки та рухів на Україні я надаю актуального значіння, і він тісно зв’язується з науковими завданнями сучасної революційної доби.