Мария Згурская - Микола Амосов

Згодом Амосов написав: «У пам’яті мало що залишилося з її розповідей про життя в столиці. Жила там дуже бідно, але цікаво. У Пітері мама стала, назвемо це так, «середньо інтелігентною» людиною. І навіть атеїсткою, хоча й не войовничою». Дід Никаноров присилав, до слова, копійки; на життя вона заробляла чергуваннями в клініці при багатих пацієнтах. Однак усе одно згадувала свої студентські роки як свято. Там було багато таких же бідних слухачок, вони цікавилися всім, відвідували лекції та збори, ходили на гальорку в театри, читали і сперечалися.

У 1909 році земство надало Єлизаветі Никаноровій місце акушерки у фельдшерському пункті в селі Ольховому Череповецького повіту Новгородської губернії – за 25 км від Череповця. В Ольховому вона самовіддано працювала довгі роки і там же закінчила своє життя. Фельдшери мінялися кілька разів, а вона залишалася тією ж «Кирилівною», як її називали в цілій окрузі. Робота сільської акушерки була важкою, медпункт обслуговував десять-дванадцять сіл і селищ в радіусі десяти кілометрів – шість-сім тисяч жителів. Найближчий лікар знаходився в Череповці. В медпункті (або «аптеці», як його називали селяни) працювали фельдшер (не завжди) і акушерка. Зі слів матері Амосова, на початку двадцятих років «аптека» залишалася такою ж, якою була ще при земстві: три кімнати – чекальня, приймальня, де фельдшер або акушерка приймали хворих, і сама аптека – шафи з ліками, стіл, на якому й готували препарати. У спогадах із раннього дитинства Амосова мати завжди була при роботі – протягом дня прийом хворих, які з’їжджалися з усієї округи, іноді до трьох десятків, та навіть вночі часто бували виїзди по хатах. Основна робота акушерки – приймати пологи вдома, від 100 до 150 пологів на рік, дві третини з яких – в інших селах, іноді за 8-10 кілометрів. Бувало, вона затримувалася на добу, або й дві – у тих, що народжували вперше. Майбутній лікар писав: «Ми постійно жили при пологах. Кожного третього-четвертого дня мама їхала або йшла з дому зі своїми речами. Іноді з одних пологів просто на інші, відтак – на треті. Часом сім’я не бачила її тижнями. А ми з бабусею жили в постійній тривозі. У мами за двадцять чотири роки праці, на три з лишком тисячі пологів померла лише одна породілля. П’ятьох вона возила до Череповця, там їм робили операції, здається, всі залишилися живими. Очевидно, сільські жінки були міцними, тренованими. В інтелігентському середовищі існувало слово «безсрібник», той, що «не бере». Акушерки завжди приймали (та й тепер грішать!) дарунки – «на щастя дитинки». Так от, моя мама не брала. За злиденного життя, ніколи. Взагалі я не бачив у неї брехні, хитрощів, лише доброзичливість і довіру до людей. Усі про неї так і відгукувалися. Не хочеться казати банальностей, але робота була для неї головним сенсом. Вона жила життям села і нізащо не хотіла нічого міняти». Можливо, саме ця, всмоктана з молоком матері, реальність медичної праці й стала поштовхом для прямування звилистим і нелегким шляхом, який привів М. М. Амосова в медицину. Хоча в свої молоді роки він був дуже далеким від лікарської справи, навіть перший диплом отримав у механічному технікумі, потім навчався у Всесоюзному заочному індустріальному інституті, – але очевидно перші, засіяні ще в дитинстві в душу, зерна безкорисливого служіння людям принесли свої плоди і визначили його покликання на все життя. Амосов в автобіографічних книжках (а всі його книжки по суті автобіографічні) писав про своє кредо, яке успадкував від матері – сільської акушерки, яка не втратила жодної породіллі.

Приїхавши працювати в Ольхове, Єлизавета Никанорова поселилася зі своєю майбутньою подругою – вчителькою Олександрою Миколаївною Доброхотовою, учорашньою гімназисткою. (Згодом, коли Микола Амосов піде з батьківської хати в «самостійне життя», саме в Шури Доброхотової він знайде прихисток.) Дружба Лізи та Шури тривала впродовж усього їхнього життя.

Незабаром відбулося й знайомство Єлизавети з майбутнім чоловіком, Михайлом Амосовим. Йому минуло 25 років і, як згодом написав про нього син, він був з «претензіями на інтелігентність».

Тогочасне Ольхове – доволі велике село – двісті будинків, центр волості. Головна вулиця простягнулася на три кілометри, але бруківки не було і багнюка восени та весною була непролазною, а влітку – пилюка. На найвіддаленішому кінці села стояла двоповерхова школа, на протилежному – кілометрів через два – знаходився дім сім’ї Амосових. Пізніше він згадував: «Село Ольхове за «непу» я пам’ятаю чудово. Бабуся розповідала, що так само було й за царя. Жили бідно. Корова, кінь, пара овець, кури. Посіви – 3–4 гектари. Багатодітні бідували: хліба ніколи не було вдосталь, часто – з домішками картоплі. М’ясо лише на свята і в жнива. Молока обмаль. Найбідніші вдягалися в домоткане. Проте личаки носили тільки на косовицю і до лісу – вже панувала певна культура поведінки. Сільський кооператив з маслобійнею і «крамничкою» – місце для спілкування. Щоправда, існувала ще й хата-читальня, одночасно клуб. Кіно почали привозити в 1924 році. Урізноманітнювали життя храмові свята. Політичних пристрастей не пам’ятаю. За часів непу селяни лояльно ставилися до влади».