Тарас Бульба-Боровець - Армія без держави

— всім повстанським загонам прорватися в глибоке запілля ворога і далі вести повстансько-партизанську боротьбу.

21-го листопада армія форсує Збруч. Ворог безнастанно налягає з усіх сторін…

Армії залишилося лише два слабеньких мостики для форсування ріки: Волочиськ та Ожиговці. Ворог бере ці дві точки під особливий обстріл. Обидві сторони концентрують в цих пунктах максимальні сили, бо тут відбуватиметься вирішальний бій.

— За всяку ціну не допустити до переправи. Обов'язково взяти в полон все командування. Захопити всі прапори — наказує Москва.

— Розбиття армії — це ще не повна перемога ворога над цілою нацією. Гідно відступати з боєм. Зберегти прапори. Краще смерть героя, ніж ганебне рабське життя, — наказує Київ.

Відступ ускладнюється: з другого боку річки немає змоги дальше відстрілюватися. Брак позицій для прикривального вогню артилерії. Вона займає позиції з лівого боку. Тримає їх до останньої хвилини, прикриваючи переправу всіх військ. Кавалерія отримує наказ форсувати ріку вплав.

Останній, найжахливіший бій українського вояка на своїй території закінчується його ідейною перемогою. Ворогові не пощастило захопити ні одного бойового прапора, ні державних актів Суверенної України. Всі свої святощі український вояк оборонив своїми голими грудьми і виніс зброю. Ціла армія та її уряд пляномірно відступили на чужу територію. Там вони знайшли законний азиль, згідно з міжнароднім правом…

Перемога Києва, а не Москви.

Червоно-російська імперія «визволила» Україну від українців. По-варварськи знищила їх Суверенну Державу. На місце української народньої влади, що протягом трьох років виконувала свої обов'язки, приходить знову влада комуно-московських губернаторів, комісарів та кривавої ЧК.

Невгасаючі пожежі. Гори трупів. Грабунок всього населення. Опоганення Божих храмів. Кров сотень тисяч. Сльози мільйонів. Голод, рабство і масовий терор. Росія Леніна-Троцького знову стає тимчасовим окупантом України.

Народився я 9-го березня 1908 р. в селі Бистричі, Костопольської округи на Поліссі. Нас було дев'ятеро дітей. Мій батько, Дмитро Юліянович мав всього три десятини землі. Хліба з бідою вистачало до Коляд. Від Коляд до Юрія жилося на картоплі, а від Юрія не ставало й картоплі. До нового хліба якось перебивалися на зеленині, головним чином на щавлі.

Як тільки я почав спинатися на ноги, мене старші дражнили кличкою «Тарас Бульба». За цю зневагу я дуже гнівався і суворо відбивався. Коли ж у школі я прочитав «Тараса Бульбу» Гоголя, то почав своїм ім'ям гордитися.

Казав мій дід, Юліян Харитонович, що його дід прозивався не Боровець, а просто Борець, тобто вояка, козак. Це вже в метриках перекрутили. Дід мого діда, по словах останнього, козакуючи, воював з гетьманом Мазепою проти москалів. А Мазепі йшов на допомогу швед. Шведські могили ще й досі вистають копицями з багнистого краєвиду на лінії Сарни-Березно, вздовж ріки Случ. Кожного року мій дід на провідному тижні брав кошіль яєць і волами їхав до могил, клав на кожну могилу яйце і молився Богу. Я їздив з ним.

— Союзники мого діда — казав він — царство їм небесне. Вони праведники. Воювали Русєю…

Самого ж прапрадіда мого москалі порубали «на капусту», його знайшла на побойовиську одна вдова, тобто майбутня баба мого діда. Сховала від москалів у лісі. Відходила зіллям і, хоч він лишився без одного ока, без одної руки та з перебитою ногою, він жив 115 років. Вони одружилися, мали багато дітей. Заложили хутір з пасікою в лісі, з якого виросло ціле наше село Борове на Сарненщині.

Потім прийшла «Русєя» з Катериною. Хутір відібрала, а ціле село загнала в панщину…

— Отаке-то Боже диво буває, діти, коли одна наша людина має вмерти, а не вмре — казав наш дід. Треба, казав, зберігати, як око, кожну нашу душу.

Ні у війні, ні в революції я участи не брав. Був ще малий. Одначе, всі ті події добре пам'ятаю. Мій старший брат був у «петлюрівцях». Повернувшись додому зі зброєю, він учив нас «воювати».

Велика світова війна та революція хуртовиною пронеслися через поліські багна та ліси. Були в нас росіяни, німці, австрійці, поляки та мадяри. Влада змінювалася щотижня, а поліські ліси шумлять собі по-своєму. Зате ж тепер, по великій війні, настають великі зміни. Наше село над новим кордоном припало полякам, а не Росії.

Появилися великі польські пани. Повідбирали землю від селян. Появилися орендарі, адміністратори, шинкарі та всякі підпанки. За революції їх тут не було. Повтікали. А тепер знову вернулися до нас.