Тарас Бульба-Боровець: Армія без держави

Гострий і проникливий ум майбутнього стратега партизанської війни виявив неабияке ясновидство, і він став воїном такої України, де шанувалася б гідність і воля «найменшого брата», де шанувалася б мораль та етика, де була б відсутня фанатично-порожня хвалькуватість, загумінковість, вузький провінціялізм і хронічний примітивізм. Тарас Бульба-Боровець не жалів свого здоров'я, ні свого життя, борючись за таку Україну, в якій пануюча більшість шанувала б і не нехтувала б думок та почувань меншости. Він сотні разів дивився смерті в вічі, відбув польський і німецький концентраки, пережив муки й знущання за таку Україну, в якій, мов у дзеркалі, відбивалися б широкий діяпазон української вільної душі, християнські чесноти, вільна воля, любов, щирість, лагідність і доброзичливість.

Час партизанської боротьби України за право українців бути господарями на своїй землі — це час тоталітаризмів. Якщо політичні школи того часу бачили в націоналізмові вершок державно-визвольного та державно-творчого думання, а в комунізмові — протилежність націоналізму, то Тарас Бульба-Боровець схему світоглядових вартостей розглядав під цілком іншим кутом. ВСЕ, ЩО ТХНЕ ФАНАТИЧНИМ ВОЖДИЗМОМ, ЯЛОВИМ, ХОЧ І ТРІСКОТЛИВИМ НАЦІОНАЛІЗМОМ, ВІН СТАВИВ НА ЛІВУ СТОРОНУ СВІТОГЛЯДОВОЇ ГРИ. СЮДИ СТАВИВ ВІН ТАКОЖ КОМУНІСТИЧНУ, ЧИ ЦЕЗАРІВСЬКУ ДИКТАТУРУ. Бо, на його думку, для пересічної людини немає різниці, хто відбере їі волю комуніст чи нацист. На праву сторону гри ставив він повну відсутність влади анархію. На середину цього спектру Тарас Бульба-Боровець ставив республіканську державу з наявними в ній обмеженнями та застереженнями, що ґарантували б волю, права й вільну ініціятиву всіх громадян Української Республіки.

Виходячи з такого немарксистського розуміння правиці та лівиці, він став на шлях служення ідеї українського націоналізму з людським обличчям — у формі Української Народньої Республіки, стягаючи на себе напади та ненависть усіх тоталітаристів, починаючи від комуністів та нацистів і кінчаючи доморослими імітаторами патологічного вождизму. Із спогадів Тараса Бульби-Боровця довідуємось про доброту, вирозумілість, батьківську любов до своїх партизан, про лагідні взаємовідносини з своїми побратимами по зброї, відсутність бажання робити себе вождем, чи нав'язувати комусь свою волю.

Коли ворог відважився напасти на його штаб, щоб розбити його українськими руками, Отаман Бульба-Боровець НЕ ДОЗВОЛИВ ЗРОБИТИ НІ ОДНОГО ПОСТРІЛУ В ЗАСЛІПЛЕНИХ БРАТІВ. Він пережив особистий глум і трагедію, коли свій ворог замучив на смерть його дружину, але його лицарська етика не дозволяла йому «провчити» сліпих виконавців чужої роботи стріляти в українців.

Ніхто не пробує тут робити з Отамана Бульби-Боровця безпомильного. Робив і він помилки, і визнавав їх, каявся, що вони сталися. Про те, що навколо особи талановитого стратега партизанської війни можна було об'єднати ввесь партизанський рух, свідчить той факт, що на співпрацю з партизанськими з'єднаннями УПА Бульби-Боровця погодилися всі українські угруповання за винятком лідерів бундючно-тріскотливої фракції хлоп'ячого фанатизму Бандери й Лебедя. Шкоду, яку нанесла і наносить ця група українському народові, важко зараз установити, бо руїна, розбиття, перебирання й захоплення престижу та назв організацій, які почалися від розколу ОУН, розколу та присвоєння собі УПА, таборового розбишатства, «блискучого відокремлення», ще не закінчилися. Геній руїни гуляє далі…

Найкраще схарактеризував таких людей сам ідеолог українського націоналізму Д. Донцов. До речі треба зазначити, що коли Стецько і Ко. почали рівнятися на «кадри комсомолу та компартії» у своїй псевдо-визвольній тріскотні, то навіть Д. Донцов впав у неласку, як «реакціонер» і «доктринер». Багато світла на цю тему проливає журнал «Клич Нації», який видавали чи видають далі правовірні послідовники Д. Донцова та С. Бандери. Характеристику породи людей, які, свідомо чи несвідомо руйнують українське організоване життя, Д. Донцов подає так:

«Де були ті, що за Сковородою, носили «пустое ім'я без существа»… ВОНИ ПРАГНУЛИ ЗДАВАТИСЯ ПРОВІДНИКАМИ, НИМИ НЕ БУДУЧИ, а тим часом «битіє і слава імени… як сонце з лугами єсть нероздільноє». Вони прийшлися своєю вдачею несродні великому становищу, яке зайняли. Несродность губила їх і справу, за яку НЕ ПО СИЛАХ ВЗЯЛИСЯ. Бо «несродность… ростліваєт всякую должность… умерщвляет науки і художєства… безчестит чин священичий і монашеський», викликає «лицеміріє і єресь», вона «кождому званію внутрішній яд і убійца», як казав наш філософ». (Д. Донцов, «Дух нашої давнини», ст. 305). Ті самі «імена без существа» організовували за допомогою «втікачів із Сходу» горезвісну УГВР, яка отруює ліво-марксистськими випарами всю українську еміграцію.