Тарас Бульба-Боровець - Армія без держави

Спочивай, Батьку Генерале, в чужій землі, поки ми не перевеземо Тебе в наш Пантеон туди, де Ти не погодився парадувати перед «чорносотенним трьохцвєтом», а повів свої полки лише тоді, коли замість «трьохцвєта» замайорив синьожовтий прапор Суверенної України. Присягаю, що ми це зробимо. Востаннє, прощай! Це було також прощання з Варшавою.

Кордон поміж СССР та смугою впливів Гітлера в 1940 році не спав. До Німеччини безупинним потоком йшли ешелони совєтських достав. Обидва союзники пробували за всяку ціну заглянути через дірку для ключа, що діється в підозрілого партнера. Німці також починають концентрувати свої війська вздовж кордону. Хвиля втікачів з СССР на польську територію зовсім припинилася. Через кордон ходять тільки вишколені німецькі та совєтські розвідники та зв'язкові українських, білоруських та польських підпільних організацій.

Кожна ця група ходаків через кордон має свої точно окреслені завдання — одні хочуть вивідати, що діється в інших. Серед них панує стовідсоткове недовір'я і сувора конспірація.

У прикордонній смузі повстає ціла низка «фірм» і кожна з них намагається ошукати іншу. Німці та большевики хочуть використовувати українців, білорусів та поляків. Українці, білоруси та поляки пробують використати для своїх таємних цілей як одних, так і других.

Обережність, недовір'я та підозріння панували і серед чотирьох українських угруповань. Про координацію практичної дії цих 4-х українських напрямків покищо не могло бути й мови. Як у політичній, так і в військовій ділянці серед націоналістів та монархістів панувала абсолютна нетерпимість до інших угруповань. УНР та законного Уряду України ні націоналісти, ні монархісти далі не визнавали.

Я спеціяльно їздив кілька разів до Кракова, щоб пробувати дійти до якогось порозуміння, але були марні мої зусилля. Про демократію вони не хотіли й слухати. Полк. Роман Сушко тільки мені заявив, що не зважаючи на ідеологічні розбіжності між Урядом УНР та Проводом ОУН, їх організація радо вітає кожну думку про військову співпрацю всіх тих українських організацій, які боряться за вільну Україну. Він мені пообіцяв поробити заходи, щоб передати на Волинь директиву у справі нав'язання контакту і співпраці їх людей з нашими людьми. Докладніше про ці справи я договорився зі зв'язковим ОУН на Волинь, Олександром Куцом з Луцька. Ми обидва, як товариші по недолі з Картузької Берези, могли говорити менш офіційно, а більше по-товариськи, з повним довір'ям один до одного. Хоч Куц був твердим націоналістом, проте він умів шанувати погляди інших людей. Ставився позитивно до тієї чи іншої форми їх організації та все стояв за ділову координацію всіх революційних сил.

Бандерівці були готові говорити лише на базі підпорядкування всіх людей їх наказам, з обов'язком стати членом їх організації. Монархісти виявили бажання співпрацювати у військовій ділянці. Я домовився з полк. І. Трейком про майбутню співпрацю. Він з сотником Леженком, інж. Гудимчуком та іншими своїм приятелями також готувалися повернутись в Україну перед вибухом німецько-совєтської війни.

З цих розмов та заходів мені було більш-менш ясно, що у справі військової співпраці на випадок війни, республіканці можуть все ж таки розраховувати на майже всі політичні угруповання, за винятком нової групи Бандери. Які б не були політичні вимоги ОУН та яке б не було принципове ставлення монархістів до Уряду та програми УНР — коли Батьківщина покличе всіх українців устами Уряду УНР до зброї , вони напевно підуть.

Я глибоко вірив, що на всі ці події матиме великий вплив сам час, тобто воєнний час . Коли не буде місця на політичне пустомельство, — всі сили нації підуть на реальне діло визволення України.

З таким внутрішнім переконанням я готувався до повороту на рідну землю, щоб там робити приготування до практичної національно-визвольної боротьби.

Як я вже згадав, німецько-совєтський кордон в 1940 році не спав. Там кожної ночі була стрілянина і блискавки ракет та прожекторів. Доходило до того, що деякі українські та польські розвідувачі дуже часто форсували кордон не тихцем, а пробивалися сильно озброєними більшими групами, прочищуючи собі дорогу автоматами та гранатами. Особливо практикували це бандерівці. Ми цієї методи не застосовували, бо вона коштувала надто багато людських жертв.

До мене доходили точні відомості про те, що багато таких більших груп, які пробивалися на совєтську сторону завдяки необережності і навіть зраді попадали у ворожу засідку. Так пропадали наші сили і розконспіровувалися місцеві організації.