Тарас Бульба-Боровець - Армія без держави

Я йому заявив, що при існуючих обставинах не вірю в можливість заснування такої партії та що я вже отримав наказ Уряду УНР повертатися в Україну з іншими завданнями. На цьому ми розпрощалися з умовою, що незабаром спіткаємось в Україні.

Ще в Варшаві, а потім у Кракові, мені доводилось дуже багато дискутувати з д-ром О. Назаруком та іншими українськими монархістами, як Сава Крилач, Сєдлецький, Трохименко, сотник Петенко, полковник Трейко, інж. Гудимчук та інші. Вони дуже захищали гетьманську ідею побудови держави. Особливо мене аж разила колосальна ерудиція д-ра Назарука. Чого ця «ходяча енциклопедія» не знала? Ще в Варшаві при редагуванні нашої стінгазети ми постійно сперечалися. Я дуже гостро критикував його публікації, особливо за необ'єктивні мемуари про визвольні змагання 1917-21 років, де він своїм негативним ставленням до наддніпрянців та до Петлюрівського руху явно пропагував вузько-територіяльний, галицький патріотизм. Я, як поліщук, так би мовити невтрально стояв за соборність всіх наших земель та духову солідарність всіх українців.

Всіх українців д-р Назарук називав «нездібним плем'ям» і, як доказ, виставляв нашу бездержавність.

— Коли б то те наше плем'я, пане-товаришу, було здібне, то воно мало б свою державу. А раз тієї держави нема, то це доказ, що ми ні до чого не здібні. Такими півжартами д-р Назарук виводив мене з рівноваги. Я не міг спокійно вести дискусію, але він за це на мене не гнівався, а своїми речевими аргументами, показував, як треба дискутувати. Ми з «ворогів» зробилися приятелями. Це була людина з невичерпною енергією та терпеливістю.

Лише у двох питаннях ми з д-ром Назаруком ніяк не могли погодитися. Він мене не переконав, що спасіння для України — монархія, а я не переконав його, що тим спасінням є республіка.

Я почав практично готуватися в дорогу. Спочатку хотів взяти з собою ще трьох людей: одну дівчину, як зв'язкову та двох козаків. Згодом, на підставі наспілих відомостей про чимраз сильнішу охорону большевицько-го кордону, я вирішив пробиратися сам з одною дівчиною. Дуже багато наших кур'єрів останнім часом не поверталися назад.

На кур'єрку зголосилася добровільно панна Валентина Кульчинська. Вона перед війною не була членом нашої організації і не належала також до ОУН. Як донька відомого республікансько-демократичного діяча, священика з Дерманя, на Волині, отця Євгена Кульчинського, панна Тіна була кожної хвилини готова на найбільшу жертву за ідею та програму УНР. Вона стала членом нашої організації весною 1940 р. Мені її порекомендував полковник І. Литвиненко, який був з родиною Кульчинських в дружніх відносинах. Вона вже виконувала дуже багато всяких завдань і погодилася бути зв'язковою між мною та полк. І. Литвиненком.

Мене, між іншим, дуже турбувала тоді доля двох наших зв'язкових, також дерманців: У-го та Шавронського, яких я вислав на Рівенщину ще зимою 1939 року. Про них досі не було жодних відомостей. Лише перед самим моїм відходом Шавронський повернувся і повідомив, що У-й «вскочив», а йому пощастило втекти з якогось транспорту, що їхав на Схід.

Всі зв'язкові, що останнім часом поверталися назад, одноголосне стверджували, що большевики масово концентрують війська вдовж кордону, гарячкове будують укріплення і майже в кожному районі — аеродроми та площі для приземлювання літаків.

Це був добрий знак взагалі, але не для переходу кордону. Вздовж кордону вирубується ліс і охорона творить щось на зразок шахматної дошки з трьох до 4-ох ліній, з масою «вовководів» (собак). Коли обійдеш одну лінію, то обов'язково наткнешся на другу або третю. А ще глибше по лісах стоять таборами в наметах військові одиниці. Кого зловлять — арештовують.

Я почав вивчати мапу та накреслювати собі дорогу, беручи під увагу дані про розташування большевицьких застав, ліній, патрулів та військових частин по той бік кордону. Накладаючи трохи дороги, я накреслив собі таку лісисто-багнисту трасу вздовж лінії Володава, Ковель-Сарни, що на мою думку, там не повинно бути не то, що большевиків, але взагалі живої людини. В половині липня мій виряд та все інше були готові. Вимарш призначено на останню декаду липня, якщо сприятиме погода. Чим скорше наближався час відходу, тим більше полковник Литвиненко хвилювався. Він ще кілька разів пробував делікатно питати, чи не можна все ж таки виручитися кимось іншим? Після того, як я йому сказав, що я не маю наміру змінювати свій плян, то він більше не натякав. Так наближався кінець липня — час мого відходу в Україну. В кінці липня ми поїхали з полк. Литвиненком ще раз до Варшави. Я попрощався з усіма своїми приятелями, а на другий день ми поїхали на могилу генерала В. Сальського. Я не мав духової сили залишити польську землю, не віддавши ще одного поклону своєму воєнному міністрові.