Петро Мірчук - НАРИС ІСТОРІЇ ОУН (Перший том - 1920-1939)

[7] З літератури про концентраційний табір у Березі Картузькій заслуговує на увагу насамперед книга спогадів В. Макара „Береза Картузька”, Торонто 1956 р., до якої додано теж список в'язнів того табору (правда, не повний, бо тільки 176, і з деякими неточностями). Крім цього, у 1935 р. появилася в Америці книжка українською мовою „Береза Картузька”, без подання автора, а в Канаді 1936 р. – книжка комуніста Федора Малика: „Що я бачив і пережив у Березі Картузькій”. Коротші спогади друкували в українській пресі: Борис Вітошинський („Українець-Час”, Париж, липень 1954), Володимир Ґоцький („Українська Думка”, Лондон, листопад-грудень 1954), Василь Качмар (Календар „Українського В-ва”, Краків 1941) та інші.

[1] Цей уступ і наступні розділи є опрацьовані іншим автором.

[2] Л. Ребет „Світла і тіні ОУН”, Мюнхен, 1964, стор. 66.

[3] „Світла і тіні ОУН”, Мюнхен, 1964, стор. 66 і 67.

[4] „Як головне завдання, поставлено було ціль мережі підготову до збройного виступу на випадок війни” – пише Ребет („Світла і тіні ОУН”, стор. 67) – але він не пише, а що ж перед „випадком війни” задумано оперативно діяти революційній організації, і як їй бути як дійовій силі, коли „випадку війни” не буде?

[5] Л. Ребет пише про це: „В середині тридцятих років виринула проблема важкого конфлікту між організацією в Україні і проводом за кордоном ... Першим показником того слід уважати переказане Ст. Бандерою з тюрми підозріння, що хтось із закордонного штабу, найправдоподібніше Я. Барановський, діє як польський провокатор. Підозріння це базувалося на тому, що, як переказував мені брат Ст. Бандери, повернувся з побачення з ним, три особливо таємні деталі із зв'язку, який ішов з краю за кордон через Тешин, були відомі польській поліції ... Тому, що один із тих, хто ці деталі знав, був Я. Барановський, підозріння зради впало на нього ... Автор цих спогадів (Л. Ребет – прим. моя) переказав зміст і причину підозріння за кордон першій особі, яку зустрів. Це була згадана А. Чемеринська, відданість якої боротьбі була неодноразово випробувана. Справу ускладнювало те, що А. Чемеринська була нареченою (а згодом дружиною – П. М.) Я. Барановського і важко було вимагати, щоб вона, будучи певною, що підозріння безпідставне, не сказала про нього Барановському”. („Український Самостійник”, ч. 4, 22 січня 1955 і чч. 5-6, 6 лютого 1955, оп. ціт.).

[6] Це потверджує Л. Ребет у цитованому нами творі: „Далі перебувати „на посту” я не міг ... Мґр. Тураш під час одної наради мені сказав, що людей охоплює паніка тому, що я, як виявлений перед поліцією три роки тому, досі не арештований і що дехто побоюється, чи за цим не криється якась провокація ... Я зважився передати керму в руки Тураша ...”

[7] М. Ковалюківна була суджена в другому процесі в справі Городка судом присяглих у Львові в червні 1933 р. за переховування учасників нападу і була звільнена разом з Степаном Цапом від вини і кари.

[8] Кількість цієї групи членів ОУН була в той час відносно досить велика, бо в наслідок амнестії багатьом засудженим скорочено присуди і в 1935 р. звільнено з в'язниці слідкуючи, з якими людьми вони нав'яззують контакти, щоб по їх слідах викрити керівні осередки ОУН.

[9] До цієї групи належав м. ін. автор цієї книжки, д-р П. Мірчук. Він пише: У наслідок призначення якраз Л. Ребета на пост нового Крайового провідника ОУН на ЗУЗ постав деякий спротив серед частини членства ОУН. Важко сказати, що вирішило про призначення якраз Ребєта на пост Крайового провідника. Застановляючись у своїх споминах над генезою провідницького авторитету, Лев Ребет завважує: „Спостерігаємо два елементи, які опісля надали свою добру і фатальну печать ОУН: збірне зусилля багатьох анонімових, відданих та жертовних людей, і персональне капіталізування цих зусиль та жертв формально найбільш відповідальними людьми на рахунок своєї виключної заслуги і справи”. Можливо, що це стосується якраз і того випадку, що осяги праці Ст. Охримовича, Ол. Гасина, Д. Яціва й багатьох інших, завдяки яким стрийська округа ОУН стала в ряді перших, записано на рахунок заслуг Ребета й це теж заважило під час вирішення про призначення його на відповідальне місце в ОУН на ЗУЗ. Три повітові провідники ОУН, які добре знали Ребета з особистої співпраці: провідник львівського повіту – Михайло Копач, провідник стрийського повіту, який був одночасно бойовим референтом стрийської округи. Петро Мірчук-”Залізняк” і провідник миколаївського повіту – Андрій Данчевський-”Демко” відмовилися організаційно підпорядкуватися Ребетові так довго, поки він не дасть доказів, що висунені супроти нього закиди й обвинувачення Провід ОУН розглянув і аж після того призначив його Крайовим провідником ОУН на ЗУЗ.