Олекса Кобець: Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни)

Згідно з наказом совєцьких властей, О.Кобець, як і всі інші українські письменники, повинен був евакуюватися перед німцями на схід. Він, однак, цього не зробив і лишився на Україні. За це був виданий на нього заочний присуд смерти, подібно, як на Аркадія Любченка. Це й було причиною, що О.Кобець подався в 1943 році на еміграцію.

Врата батькивщини... Чи можливо, щоб такий трагічний момент не знайшов свого вияву в емігранта-поета? Ні, врата батьківщини залишила в О.Кобця глибокий слід:

На деякий час О.Кобець задержався з своєю сім'єю (дружина й два сини) ще в Галичині: у Львові й Станіславові. У львові зустрівся з професором В.Сімовичем - знайомим іще з Фрайштадтських часів. За спонукою проф. Сімовича написав збірку віршів для дітей "Сходить сонце", яка мала друкуватися "Українським Видавництвом". Через смерть проф. Сімовича видання не зреалізовано. Зрештою, до Галичини вже зближався фронт, і треба було емігрувати далі. Між матеріялами "Українського Видавництва" - вивезеними за кордон - збереглося дещо із згаданої збірки. Автор відтворив розгублене на еміграції і значно доповнив її, наслідуючи заповіти доброго наставника проф. Сімовича, і збірка знову чекає друкарських черенків. Деякі поезії цієї збірки були надруковані в "Веселці", "Свободі" і в дитячому відділі жіночого журналу "Наше Життя" та пішли в шкільні читанки. В рукописах лежать ще його прекрасні нариси й оповідання. О.Кобець - треба признати - це талановитий автор творів для дітей, яких (авторів) так мало маємо по цей бік залізної завіси. Велика шкода, що цілий ряд тих його творів не можуть діждатися свого призначення.

На закінчення наведемо ще один вірш із збірки "Сходить сонце", в якому в такий оригінальний передано чар і багатство нашої батьківщини:

В час коли пишуться ці рядки, О.Кобець проживає у США.

Д-р М.Лоза, Листопад 1958 р.

Того року на Україні була рання весна. В кінці лютого вже парувала свіже зорана рілля, пишно зеленіли розкішні килими озимини, а сонце неначе заповзялося змагатися з якимось невідомим, дужим супротивником... Сонце і гріло, і бавилось останніми струмками на брудних канівських вуличках, і підступно хвилювало молоду кров, і кожною парусинкою свого буйного, нестримного проміння неначе гукало:

"Жити! Жити! Жити!"

Я призивався восени. Ні глявберова сіль, яку, за порадою досвідчених першовільготників, я пив день-у-день, щоб украй зіпсувати шлунок і виявитися нездатним до страшної військової служби в царській казармі, ні десятки цигарок, що до них уперше в житті взявшися, я намагався зіпсувати ними на час призову серце, - ніщо не допомогло.