Олекса Кобець: Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни)

Та все це не заважало солдатам у перерві між цією й іншою, часом брутальною, гидкою піснею, пускати всякі уїдливі й дурні дотепи на адресу нашої купки.

Я жадібно вдивлявся в ту масу напрочуд однакових облич, вишукуючи слідів того надхнення, що опановувало всю масу під час співу, заглядав ув очі, пробував заговорити з окремими сусідами, і за всю дорогу до Фрідріхсгаму вишукав тільки одного, що мимоволі якось приваблював до себе. Втомившися глузувати з нас, солдати напосідалися на нього, дражнячи "нестроєвою командою", "баклажкою", а він, мляво відбиваючись, більше мовчав. А великі, розумні очі його, здавалося, приховували щось своє, щось таке, чого йому не хотілося викладати перед цією нерозважною масою. Він кілька разів намагався призменшити наше вражіння від глузування з нас, заспокоював, що зовсім не такий страшний той "двадцятий номер", що чекає нас, новобранців, і що про нього стільки наговорили нам інші товариші його з якимось зловтішним почуттям.

Мимохіть уся симпатія моя відразу стала на його боці, і я всю дорогу інстинктово тулився до того куточка, де сидів цей незнаний приятель, ця людина в солдатській шинелі.

А "двадцятий номер" це була справді неприємна річ.

Пізно ввечорі ми приїхали до Фрідріхсгаму.

Голодні й виснажені довгим переїздом, ми ще майже годину йшли, навантажені клуночками та солдатськими скриньками з Фурштадту (передмістя), де був вокзал, на другий край міста, до казарми. В полковій канцелярії ще працювали, нас хутко переписали, перенумерували й наказали відвести - до "двадцятого номера".

Це була просто собі глибока яма, де колись - або льодовня була, або, може, камера середньовічної інквізиції. Метрів три вглиб треба було злазити крутою драбиною, де не всі щаблі були цілі, щоб опинитися в круглому, досить великому приміщенні-підвалі, з малесенькими, гратованими, високо, при самій землі, вікнами. Кругом попід стінами був вузенький прохід, а посередині, в два ряди, застелені соломою нари.

В ямі було темно, вогко й неймовірно брудно: під ногами чавкотіла, повтоптувана в грязюку, давно незмінювана солома, в одному куточку, поблизу віконця, блимала маленька гасова лямпа, в ямі було чоловіка сто людей, гуло, як у вулику, а наш прихід зустріли тут голосними вигуками й не зовсім гострими дотепами, перемішуваними з брудною, тягучою, як повітря в цьому льоху, солдатською вже лайкою.

Правда, були тут такі самі "запасні жеребкові" з усіх країн Росії, чекали вони, відбуваючи своєрідний карантин, поки поділять їх, відповідно до зросту, й порозпихають по окремих ротах.

Були такі, що сиділи в цьому "двадцятому номері" вже по два тижні.

Спати полягали на нарах купкою, щільно пригортаючися один до одного, бо було холодно. Чи спав я тієї ночі хоч трохи, важко зараз пригадати, але довго денні вражіння не давали втихомиритися думкам, а думки перепліталися в дивовижне мереживо спогадів про домівку, про соняшні весняні ранки, про великі надії на прийдешні погожі життьові дні.

Невпокійні, молоді новобранці то тут, то там ворушилися, стогнали, крізь сон сміялися, лаялись. Один голосно, спросоння, розмовляв, розбуджуючи сусідів, і викликав нарікання, лайку, стусани від найближчих. Прокидаючись од стусанів, хлопець кліпав невторопними очима, позіхав, повертався на другий бік і миттю засипав, знову починаючи розмовляти про все, що робив чи бачив удень.

А нагорі, над щільно зачиненою лядою нашого льоху, розмірено ступав вартовий, щодві години чути було залізні кроки кількох чоловіків, якісь притамовані вигуки команди, клацання рушниць, і знову тупання кількох - змінялася варта.

Чи треба було тримати нас отак, як арештантів? На думку представників царського ладу, було треба, так само, як тримати потім три й більше місяців новобранців у подвір'ї казарми, без права виходити за ворота, поки не вдовбають у голову людині, що він - "защітнік атєчества", особа недоторкана, гроза для ворогів унутрішніх і зовнішніх.

А надто треба було тримати тут, у Фінляндії, в частинах окраїнної царської армії, де більше було небезпеки "розкладу", де, через те, дисципліна була вдесятеро суворіша, де дисципліни тієї багато хто не витримував (пошепки переказували нам уже по дорозі до Фрідріхсгаму, що зовсім недавно оце якийсь смоленець повісився в сосновому бору, недалечко від казарми), де навіть платні солдати одержували аж на 50 відсотків більше - 75 копійок на місяць, замість звичайних 50-х.

Проте, пригадуючи тепер усі тодішні образи, я не знаходжу в закутках пам'яті ані рисочки, ані натяку на якусь реакцію проти отієї нової, безглуздої жорстокости, проти поневіряння в тій брудній, холодній ямі, бо про неї в дорозі нам, глузуючи з нашої "сірости", наговорили солдати багато жахів усяких, багато гіршого, мерзотнішого, багато гидотнішого.