Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни)

...Але, як тільки сказав мені оте Русінов, заклекотала в мені кров моїх предків, кров чорноробної сили чорнозему українських степів, не визнаючи в цю мить ніякої білорукої філософії панів гегелів, і я люто повертаюся до свого співрозмовця, дихаю йому в руденьку борідку повною затяжкою і відповідаю:

- А знаєте, хороший товаришу, коли всі світові мислителі й філософи не доміркувалися досі до того, щоб позбавити світ такого дикунства, в якому він оце тепер скаженіє, коли жоден із них не зробив нічогісінько, щоб полегшити долю оцих стократ нещасних створінь, коли вже те дикунтсво розперезалося на всьому світі, виспівуючи гімни війні, то... к чортовій матері всю їхню філософію!

І сплюнув з другого поверху.

Я, принаймні, був щирий.

На моє здивування, товариш Дмитро зовсім не образився, не назвав мене анальфабетом у справах вирішення "проклятих питань", а якось задушевно вимовив:

- А знаєте, ви мені дуже з цим подобаєтеся...

І ми повели далі розмову про досягнення людського духа, про високі матерії, до яких я ввесь час приплутував, не дратуючи товариша Дмитра, війну, причини походження її, нашу долю, наше поневіряння, наше безсилля...

В наслідок розмови у мене лишилося роздратування - лють на Русінова: він надто байдуже ставиться до земних справ, до людської долі, до долі оцих тисяч іванів...

Так от, - чи могла гаймашкерська маса, за таких настроїв інтелігентської верхівки, щось активне вчинити?

Те, що міг зробити в цьому становищі я, як малесенька часточка тієї маси, я зробив. Написав пісню. І то - російською мовою, бо три чверті населення гаймашкерського табору все ж таки були або родові москалі, або представники інших, поневолених Москвою народів, настільки вже асимільовані, що призвичаєні були тільки до мови російської. Глибоко відчуваючи ввесь безпросвітний жах і нашу приреченість, я в пісні це становище наше й змалював. Дав комусь прочитати, той хтось не тільки прочитав, а й списав собі та дав ще комусь - і пішла пісня по всьому табору з рук до рук, з уст до уст. І незабаром я мав справжнє творче задоволення, чуючи то тут, то там, як пригнічені долею одиниці, а часом і невеличкі гуртки тужливо виспівують:

На жаль, повного змісту пісні пам'ять мені не зберегла, але приспів після кожних чотирьох рядків мала вона такий:

Автора, звичайно, ніхто не знав. І то вже не його провина, що пісню, через брак композитора, люди наспівували на мотив досить ще й тоді популярної російської военно-патріотичної пісні про загибель крейсера "Варяга", сторпедованого японцями в час російсько-японської війни 1904-1905 років. А починалась та пісня так:

Сумна то була пісня про долю приречених на видиму смерть тисячі двохсот моряків, і сумна була пісня про гаймашкерських сім тисяч (тепер уже багато неповних) каторжан, так само приречених на повільне, в муках, вимирання.

Мені здавалося, що та пісня примушувала людей задумуватись, не давала їм занепадати духом і дочасу, поки ще хоч найменші сили залишалися в вимучених тілах, триматися... За життя триматися...

...А незабаром, невідомо з чийого почину й ким написана - пізно ввечорі пілся роботи тринадцятого листопада 1915 року - облетіла всі бараки гаймашкерського табору ластівка-проклямація такого, приблизно, змісту:

"Братці доки ж нам терпіти ці страждання, що ми голі й голодні вмираємо на каторжній роботі, а вищєє начальство може про це і не знає. А тому давайте, братці, бастувати (страйкувати). Як завтра ранком виганятимуть на роботу, не ставати в ряди, а збиратися всім унизу, на майдаиі, проти вихідної брами і на роботу не йти. І требувати генерала, а йому розкажемо всі наші скарги. Коли там що, то всім співати молитву Господню і не розходитися, поки не прийде сам генерал".

Написана хемічним олівцем, російською мовою, на дуже пом'ятому клапті паперу, а вгорі гасло: "Прочитайте й передайте в сусідній барак".

Тієї ночі відозву прочитали по всіх бараках, мало хто дозволив собі заснути - ввесь табір сподівався великих змін од завтрішнього дня.

І коли перед світанком, як звично, залунав сигнальний ріжок на роботу, а по бараках команданти загукали: "кеф-але!", - заворушився табір зовсім по-іншому: люди вставали, натягали на себе лахміття, виходили з бараків не кваплячись, огиналися; вийшовши надвір, не ставали в ряди, а сунули розхрістаною масою вниз табору, на майдан.