Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни)

Про мого вузлика мадяр і не згадував - ні сьогодні, ні завтра, ні по завтрьому, і він так і зник для мене в безвість, а їсти тут не дають нічогісінько. Тільки як треба вийти отуди, за приміщення комендантської розковують, одводять із конвоїрами під руки (бо вже корчить од сидіння в неприродній позі, скованим, третю добу), та й знову закують, привівши.

За головного суддю був той самий Швестер. За толмача - писар у золотих окулярах, що тепер тупотить навшпиньки перед владою, трохи в вічі не вскакуючи, а суд відбувається в тій самій комендантськїй.

- Чого тікав? - запитав Швестер.

- Бо не хотів у неволі гинути повільною, голодовою смертю.

Я вже через п'яте-десяте розумію німецьку мову, і поки толмач переказує мені ляйтенантову відповідь на цей мій висновок, я вже знаю, що він, комендант і головний суддя, майстерно вилаявшись, крикнув до мене:

- Ввесь світ тепер страждає, а ти, собако... і т. д. - чого тікав?

- Тікав, щоб вернутися до Рідного Краю і згинути краще в боротьбі, ніж поневірятися тут, в умовах такої неволі.

Ще лайка, ще крик, аж піна йому з рота скаче і, нарешті, Швестер через толмача вирікає:

- Розстріляємо.

Не дочекавшися перекладу, бо й без нього зрозумів вирок, я набираюся сміливости, їм очима плюгаву Швестерову морду і рубаю:

- Міжнароднє право не дозволяє вбивати полонених за спробу втікати: ви маєте тільки посилити за мною догляд, і не карати, і не тортурувати...

І коли толмач переказує Швестерові цю останню відповідь, ляйтенант божеволіє... Ні, цього, видно, не сподівалася його офіцерська шляхетність од цієї спотвореної людини, від цього нікчемного раба... Він схоплюється з-за столу, підбігає до мене, і люто, оскаженіло б'є в обличчя, розбиваючи до крови носа.

- Ось вам (на "ви", бачите, по-культурному!) міжнароднє право, фарфлюктер гунде! (проклята собако) - гукае на всю комендантську, тупотить, бризкає отруйною слиною крізь золоті зуби і напомповує себе, щоб ударити ще.

Я прошу толмача сказати панові офіцерові, що він не має права так робити, і що я далі ні слова не відповідатиму на його запити. Не знаю, як йому толмач переказав це останнє моє слово, але Швестер одійшов од мене до столу, і тільки, видихаючи накопичену в собі лють, застукотів кулаками по столу, переказавши через толмача і своє останнє слово:

- Подається на затвердження панові генералові, комендантові табору, вирок - розстріляти.

Знову закували й кинули в темний закалабок у кінці коридору комендантської, де я знайшов несподівано і побратима в горі.

Там сидить, уже другий тиждень відбуваючи кару за намір утікати, підпрапорщик, фельдфебель якогось сибірського полку. Високий, білявий, здоровий на зріст і вигляд, але вже досить замучений карою, чоловік.

Він оповідає, що пробував утікати кілька тижнів тому так само з території робіт уночі, з зібраною ним компанією - вісім чоловіка. Вони натрапили на жандарма, на них стріляли (потім виявилося, що це було якраз того вечора, коли тікав і я, і коли несподівані постріли і крики так були налякали мене), одного поранили і нікому не дали втекти... Тих усіх уже повідпускали, а його засудили (кахи, кахи! - він безнастанно бухикає і в грудях йому хрипить, аж клекотить) - засудили на місяць нелюдської кари, як організатора втечі.

Два тижні вже його б'ють шпіцрутенами, а через день вішають до стовпа на дві години. Йому побите тіло взялося струпами, що вже не загоюються, і він уже, мабуть, не дотягне...

Він таки не дотяг - через тиждень помер під час чергової екзекуції шпіцрутенами.

Коли я переказую йому про присуд мені, він заспокоює:

- Брешуть. Лякають. Цього не буде. Розстріляти не мають права, кахи, кахи, кахи!..

Мені прикро викликати співчуття до себе у цього нещасного, і я промовчую про те, як мене ляйтенант Швестер учив "права"...

Другого дня ляйтенант Швестер, - він уже сьогодні не такий скажений, - оголошує мені "милостивий" присуд пана таборового генерала: мене не розстріляють, бо він, Швестер, "дуже генерала за мене просив", і мені призначено половину того, до чого засуджено фельдфебеля сибірського полку.

Мене мають бити день шпіцрутенами, а через день вішати до стовпа впродовж двох тижнів.

Першу порцію кари стовпом має відпустити мені той самий симпатичний начальник караульної команди румун, що так божественно нагадує дядька Панаса з Правобережжя.

Коли надходить той час, мене розковують і виводять попід руки на відкриту веранду комендантської, де в стовпі, що підтримує будинок, на аршин вище зросту людини від підлоги, забито здорового залізного гака.