Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни)

Я знаю, що не на те везеш ти мене до влади, щоб одержати належні за кожного впійманого полоненого чотири крони (один карбованець і шістдесят копійок), належні кожному чесному мадярові, згідно з інструкціями військового міністерства австро-угорської монархії, - ні, людино, я ніколи не запідозрю в тобі такої дрібної крамарської думки, я знаю, що везеш ти мене на розп'яття, бо боїшся за власну шкуру. І мені стає жаль тебе.

Ну, що ж: вези. Може десь і твого сина, що давно вже, як переказала мені твоя залякана старенька дружина, вважається за "без вісти пропащого" в реєстрах його полку, десь отак-о возять по бездорожних просторах моєї мачухи Росії...

Коли на якомусь повороті тачанки, не втримавши рівноваги, роблю непевний рух, щоб усидіти, здається старому козарлюзі, що його спійманий наважується вистрибнути й податися полями в далечінь, він рвучко кидається, хапає мене обома руками за стан, а потім, щоб не дати мені зрозуміти його наміру, наївно вдає, що то він так собі, тільки похитнувся на незручному повороті тачанки...

Але очі твої, чоловіче, багато мені говорять, хоч і мовчать і твої, міцно стиснуті, так само, як і мої, занімілі уста.

Тачанка голосно торохкотить брукованим шляхом, шелестить грязюкою, коли звертаємо з бруку на малопроїжджу, розкислу дорогу, що так нагадує мені шляхи від села до села на моїй Україні пізньої осени, розпалені коні фаркають, і кілометр за кілометром одміряємо недалеку відстань од кукібного затишку після мого останнього етапу блукання, до нових поневірянь, що - я це переконливо знаю - чекають мене ще, може, сьогодні.

На серці збирається стільки жалю, стільки співчуття до самого себе, до своєї гіркої долі, що в такт гупанню добре підкованих, баских мадярських коней, складаю в голові так, щоб на все життя вже не забувати, такі сантиментально-жалісливі рядки:

Через три чи чотири години цієї невеселої подорожі ми в Кечкеметі, що від нього до гаймашкерського табору не більше, як тридцять кілометрів.

Били й неорганізовано, стихійно, так би сказати, били й за всіма правилами заздалегідь обміркованого порядку, програми.

У коменданта бецірку мій козарлюга-мадяр - чи про людське око, чи, може, й справді щиро - довго упрошує начальство залишити мене, його бранця, в його маєтку на роботі. Але начальство непохитне: воно знає про інструкцію військового міністерства. Мене посадили на гауптвахту.

Мадяр тим був дуже засмучений, чи вдавав засмученого, поводився зо мною тут дуже мило, перед тим, як завести мене до коменданта, почастував ще й пивом у якомусь шинку проти самої комендантської, а прощаючись, довго й гаряче тиснув мені руку й моргав заслізненими очима.

Прощавай, мій випадковий спасителю, а разом і Юдо, бо, врятувавши мені життя на своєму полі холодного осіннього вечора, ти віддав мене знову до рук оскаженілих катів, що ім'ям твоїм (ти ж - мадярський народ!) чинять своє ганебне діло!

На гауптвахті сидить із десяток проштрафлених солдатів австрійської армії, між ними - кілька поляків.

Я вже пів року не знаю, що діється в світі, а поляки такі лагідні хлопці - вони так охоче діляться зо мною найновішими новинами, що я почуваю себе зовсім у своєму оточенні. А коли польські хлопці затягають своїх військових пісень, що в них, собі навдивовижу, я чую гіркі, тужливі нотки, замість сподіваної задерикуватости, я вже зовсім ладен визнати їх за друзів.

І після чорного, понурого, як сам "чарни ляс", вступу, де говориться в пісні, що збирається ворожа потуга велика, що загрожує небезпекою смертельною молодому воякові, - несподівано трохи хвалькуватий, але так само затуманений журбою, приспів:

І почувається у всій тій пісні і велика туга за зруйнованим нормальним життям, і жах перед "чарним лясом", де в наслідок бою ляжуть гори трупів - і своїх, і ворожих...

Слухаєш, і здається, що над автором пісні, в момент творчого надхнення, справді витали - коли не самі чорні круки смерти, то, принаймні - страшні привиди руїнницького місця бою - "чорного лясу".

Почуваю, що у нас - однакова доля, що всі ми - раби одного ненажерного молоха руїни й нищення, і серце стискається гарячою прихильністю й товариським співчуттям до цих знедолених.