Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни)

Мені належить дванадцять ударів замашним шпіцрутеном уздовж оголеного тіла од голови до ніг...

Через те, що за всю екзекуцію, стиснувши зуби так, що повний рот набралося солоної крови, я ні разу й не писнув, ні не застогнав, здивований і розлючений тим кат у ті дванадцять ударів уклав стільки сили, що її вистачило б на дванадцять екзекуцій, і лишився дуже незадоволений, що можна було розуміти з його хрипкої лайки на мою адресу.

Прокляття війні і всім катам усього світу!

Коли треба було вішати мене до стовпа вдруге, несподівано прийшов од генерала наказ із повним мені "помилуванням", і того самого дня до нашої контори на території майбутнього військового міста, куди мене просто з-під арешту відпровадили на дальшу працю, прибіг інженер Дітріхс і всіма припустимими його становищем способами виявляв свою радість, що я вернувся, "живий і здоровий на старое место", як сказав би Ваня Фйодоров.

Я й досі думаю, любий мій інженере Дітріхс, що й це друге помилування мене - справа рук твоїх, хай благословенна буде твоя життьова путь!

Я ще в комендантській доміркувався, що таборове життя за час моєї відсутности на краще не змінилося, а тепер побачив, що воно ще й погіршало. Заходила зима, ночами вила хуга, танцювала навколо сумних бараків пекельних танців метелиця, надуваючи крізь гостинні щілини повно снігу на наші матраци.

Пів року, ще з Естергому, наша тисяча, а попередні шість тисяч іще здавніша, не міняли білизни й ні разу не бували в лазні. Від усього зовнішнього світу нас відрізано дротами; листування ні з далекими рідними, ні в межах Австро-Угорської монархії ми не провадили - не мали права; годували й досі несолоною бурдою та щодалі зменшуваною порцією хліба.

Люди ходили по замерзлому грудді, по снігу - босі, як тіні блукали і, здавалося, що ця багатотисячна маса пів трупів неспроможна вже ні на які протести, неспроможна голосно заявити про свої людські права.

Отакий собі, не в приклад іншим інтелігентам - кремезний, дужий чоловік, як учитель Дмитро Русінов із Самари, ставиться до всіх жахів гаймашкерської каторги, бачите, глибоко філософічно, дуже вже ідеалістично.

Дмитра Русінова я вперше зустрічаю віч-на-віч на таборовому базарчику, куди виношу свою пайку тютюну проміняти на хліб.

Русінов ходить трохи згорбившись, шинелька на ньому наопашки, і в усій його постаті почувається, який він далекий від усього навколишнього оточення. Він, мовчки простягнувши з-під шинелі руку, тримає сьогоднішню свою порцію хліба, і йому його гонор не дозволяє навіть вигукувати:

Міняю... Міняю!..

Він не вміє реклямувати, як належиться, свій крам так само, як не вмію цього й я, і ми собі здибалися. Мені прикро було вимінювати у товариша єдиний шматочок, яким живився його організм добу, а коли я натякаю йому на це, то відразу виявляється, що й йому дуже неприємно було б позбавити мене такої "горестно-сладостної" втіхи, як порція тютюну...

Тут ми й здружуємося несподівано, але міцно, надовго.

Якось одразу сходимося на тому, що половина його порції хліба переходить до мене, а половина моєї пачки тютюну - до його рук.

У бараці тієї самої ночі він вилазить до мене на другий поверх на тиху, товариську розмову.

На другому поверсі я сплю принципово, не спроста. Тут я маю змогу згрібати з себе, коли особливо надокучають (а бувають такі години), пригорщами воші і, без сорому казка, скидаю їх униз, не ризикуючи тим, що хтось із гори сипатиме їх на мене, а ще менше, щоб хтось із мешканців нижніх поверхів викидав такі пригорщі нагору.

Русінов примощується на моєму матраці, ми потихеньку закурюємо з моєї півпорції, бо я знаю його курійський стаж і самовідданність тютюнові людини, що наважується міняти хліб на курево, і починаємо про те, що наидошкульніше нас повинне допікати.

Тут і виявляє товариш Дмитро Русінов, не в приклад іншим інтелігентам - кремезний, дужий дядьо, з професії учитель - кращий, значить, представник оцієї нещасної маси - своє ідеалістичне ставлення до життя.

- Ні, ви скажіть мені, чого варті муки й усе життя чи смерть сотень чи й тисяч оцих сірих іванів, коли порівняти все це до одного якогось глибокодумного твердження геніяльного Гегеля, Канта, Ніцше, нарешті?..

Я знаю, що автор "Критики чистого розуму" Емануіл Кант у практичному житті з-поміж усіх мистецтв найбільше схилявся перед мистецтвом кулінарії; знаю, що основоположник новітньої філософії й діялектичної методи думання Гегель - оборонець пруського уславленого деспотизму з усіма його атрибутами - шибеницями, тюрмами й ганебними стовпами, договорився до твердження, що все, що існує, має рацію; я з глибокою пошаною ставлюся до гострого розуму божевільного Ніцше - розуму, який я уявляю собі не інакше, як в образі лева, затиснутого в тісну клітку, лева, що почав боротися - філософувати після того, як його власник, тобто славетний Ніцше - санітар часів франко-пруської війни - випив повний келих людського божевілля, іменованого війною, - я дуже шаную великих мислителів людства, але...