Федір Пігідо - Велика Вітчизняна війна. Спогади та роздуми очевидця

Сталінські пропагандисти розгорнули тодi широко закроєну акцiю в усiх зонах окупованої Нiмеччини за повернення «на родину». «Моя мета, — писав автор, — розповiсти з цiлковитою правдивiстю, з безстороннiстю фотографа про те щоденне–буденне, що менi його як звичайному спостерiгачевi довелось бачити». [4] Там само. — С. 3 Пишучи у 1947 р., Ф. Пігідо вважав, що тодi йшла «перша, так би мовити, пiдготовча стадiя нагромадження матерiялiв про вiйну», i до таких початкових матерiялiв вiн вiдносив i свої спогади. [5] Там само. — С. 7 Пiгiдо вирiшив задокументувати ту суму страждань i горя, якi випали, зокрема, на долю населення України, яке, звiльнившись вiд сталiнської тиранії, потрапило пiд кований чобiт нацистського «визволителя», а тодi знову в «обiйми» схiдного тирана, помста якого перевершила всяку можливу уяву. [6] Там само. Пишучи свої спогади, автор використав також свідчення, данi пiд присягою для рiзних судових справ, наприклад для судового процесу Вiктора Кравченка, книжку якого «Я вибрав волю» французькi комунiсти таврували як наклеп на СРСР. [7] Krawchenko V.A. J'ai choisi la liberte. — Paris, 1947.

Напевно, сьогоднi ні для кого немає сумнiву, що Україна пережила неймовiрнi страхiття пiд час вiйни. Одначе дискусії увесь час виходять на інше питання: хто їх заподiяв та хто за них повинен нести вiдповiдальнiсть? Донедавна в Українi можна було писати лише про злочини та репресiї нiмецької окупацiї. Згодом дозволили писати дещо про помилки радянського керiвництва. Про злочини комуністичного режиму супроти своїх власних громадян треба було мовчати. Люди, якi пережили цю катастрофу, знали, що український народ терпiв вiд обох тоталiтарних систем — як гiтлерiвської, так i сталiнської. Федір Пiгiдо також був свiдком злочинiв обидвох тиранiй, але на вiдмiну вiд авторiв у комунізованiй Українi вiн знаходився в обставинах, якi дозволяли йому вiльно писати як про однi, так i про другi страхiття, показувати, що жодна з тираній не мала «переваг».

Водночас зрозуміло, що праця, запропонована увазі читачів, з'явилася у певному історико–політичному контексті. Наприклад, Ф. Пігідо вважав за потрібне писати бiльше про комуністичнi злочини, нiж про нацистськi. Це може декого здивувати, однак це можна пояснити. По–перше, про злочини нацизму було кому збирати матерiали, i Захiд був уже досить добре ознайомлений із цими злочинами. Треба було лише вказати на ту особливу жорстокiсть, що вiдрiзняла окупацiю України вiд окупацiй захiдних країн (Бабин Яр, спалення сiл, вiшання на вулицях, знущання над остарбайтерами). По–друге, нацизм тодi уже був лише iсторичним фактом, а комунiзмовi, який коштував не менше жертв українському народовi, ще не було видно кiнця. Іронiя iсторiї: п'ятдесят рокiв тому автор зосереджував увагу на комуністичних репресiях, щоб iнформувати про Україну Захiд, а сьогоднi цi матерiяли потрiбнi для вiдтворення iсторичної пам'яти самої України.

Ми розуміємо, що спогади Ф. Пiгiдо можуть видатися для декого шокуючими. Вони і справді є такими, оскільки розвiнчують багато мiфiв не лише щодо ставлення до вiйни радянського керiвництва та пересічних громадян, а й міфи про їхнє ставлення одне до одного пiд час вiйни. Ф. Пiгiдо ставить пiд сумнiв легендарний ентузiазм та пiдйом цивiльного населення у справі оборони «социалистического отечества». Наприклад, автор показує, що на початку вiйни селяни мали надiю на визволення вiд комуністiв не лише в Галичинi, а й на Київщинi. Вiн вказує на нелюдськi злочини комунiстичного режиму, заподiянi при виконаннi й перевиконаннi сталiнської полiтики «спаленої землi», коли комуністична влада втiкала на схiд.

Здійснюючи тотальне нищення харчових запасiв, та влада по суті кидала населення напризволяще, себто на голод, вiд якого вимирали сотні тисяч жителiв Харкова, Києва та iнших мiст. Одначе, як показує Ф. Пігідо, були бiльш трагічні речі, наприклад знищення комунiстами безневинного населення. В Запорiжжi було висаджено у повітря Днiпрогес, і про це не знали нi цивiльне населення, нi навiть знизу розташованi вiйськовi частини. В Днiпропетровську висадили хлiбокомбiнат разом з робiтниками. В Одесi затопили приморськi квартали разом з жителями, а поранених червоноармiйцiв скинули в море разом з санітарними машинами. З Харкова вивезли сотні представників iнтелiгенцiї, для того щоб спалити в закритому будинку. В Уманi живими замуровували людей в льоху.

Ми перевидаємо спогади Ф. Пiгiдо не як лiтературний твiр, а як по–своєму унікальне джерело iсторичної iнформацiї. І хоча сам автор вражає вiдвертiстю та щирiстю, його твердження все–таки мусять витримати критичний аналiз, як і кожний iнший документ. Зауважимо, що застосовуючи аналiтичний пiдхiд Ф. Пiгiдо сам вказує на свої джерела та iдентифiкує поiменно тих, кого може i кому вже не загрожує комуністичний режим.