Борис Антоненко-Давидович - На шляхах і роздоріжжях - спогади, невідомі твори

Полковники обидва в один голос почали переконувати, що не тільки спогадів нема, але також вже нема і акта, бо йому вийшов термін давності. «Тепер тим більше у мене підозра, що ви кажете неправду. Так не буває у вашій установі. Архівні матеріали зберігаються. Акти, гадаю, до них належать».

Знову доводили, що нема. Тоді я заявив: «Умене є підстави твердити, що спогади не знищено. Я маю свіжі, переконливі докази… І для того, щоб справі не надавати гучного розголосу, бо ви знаєте, на якому політичному та державному рівні зараз «виводок» А.-Д., я хотів би залагодити справу дипломатично. Тому прошу вас, якщо ви патріоти України, допоможіть знайти спогади…»

Зізнатися, тепер я сподівався на допомогу. Та знову марно, знову «глас вопіющого»… А все ж довгожданий день настав!

З грудня 1997 року. Днями знову об'явився «посередник». Зателефонував. Сьогодні йду на побачення, щоб глянути, визначити, — що то за спогади…

Місце зустрічі — зупинка трамвая «Вулиця Сирецька». Їхати від Контрактової площі трамваями 11, 12, 19. Він буде у шкіряному коричневому пальті з коричневим кульком, на якому червоні літери. Час зустрічі 11.00.

За п 'ять хвилин перша. Щойно зайшов у хату. Як ніколи щасливий! Я тримав у руках, переглянув драматичної та загадкової долі спогади Б. А.-Д. про його участь у національно-визвольних змаганнях. Машинопис, перший примірник з правками рукою автора. Правда, немає початку. Починаються із 26 сторінки. Кінчаються 233 ст. Завершуються «Післясловом» Б. Д. і латинською фразою: «Зробив, що міг». Так зазначено і в протоколі обшуку.

«Посередник», назвавши себе, поставив умови… Ті, кого він представляє, за спогади хочуть три тисячі доларів. Я збив ціну до двох тисяч, оскільки спогади без початку. (Невдовзі, попрохавши у «посередника» ще однієї зустрічі для експертизи, куди я запросив Юрія Огульчанського, ціну вдалося збити до однієї тисячі доларів).

Загальний портрет «посередника». Років під п 'ятдесят. З вигляду простий. Росту середнього. Кругловидий, щоки одутлі. Обличчя характерного бурякового кольору, як то буває в людей з високим тиском або через зловживання алкоголем. Видався мені добрим. Порозумітися з ним було легко.

12 березня 1998 року. Сталося! Багаторічні пошуки спогадів «На шляхах і роздоріжжях» Бориса Антоненка-Давидовича закінчилися!

Тут би й поставити вдячну крапку. Бо справді,- хто тоді кращий: крадії, які зберегли неоціненний твір письменника, чи українська мати, яка задля ситого існування сина, може, й спалила його? І я, ідучи на цю завершальну зустріч, готувався висловити вдячність «посереднику» та щиро потиснути руку. Але саме на цій зустрічі сталося таке, що змусило взятися за гостре публіцистичне перо й загукати так, щоб тепер це не було «гласом вопіющого», а мене почуло якнайбільше небайдужих людей. Тож все відтворю у розвитку, як і занотовано в щоденнику:

На трамваїN2 19 я знову приїхав на зупинку «Вул. Сирецька», де о 16.00 мене мав чекати «посередник». Привіталися за руки. В нас уже склалися приязні взаємини. Принаймні, мені так тоді здалося. «Посередник» одразу поцікавився, чому я один, адже телефоном він мною попереджений, що на зустріч прийду з Огульчанським. Я відповів правдиво, що в нього через важливий громадський захід на 16 годину не склалося. «Ну, тоді ходімте…» Досі ми зустрічалися в ближніх кав’ярнях. І тепер повів через дорогу, але не в кав’ярню-«акваріум» «Пінгвін», де відбулася найперша зустріч, а повертає у вуличку. Мене це стривожило. Запитую, куди ми йдемо. «Та у мене там машина». Я гадав, що легкова. Але через сотню метрів «посередник» завертає до середнього розміру фургона, схоже, іномарка. Я найперше зосередив увагу на номерах. Прочитати встиг, та через хвилювання не запам'ятав. Запрошує до високої кабіни. Стривожився я знову, — зараз кудись завезе й… Може, це своєрідний спосіб грабунку, адже він попереджений, що я буду з грошима. В кабіні поряд із водійським кріслом, де вже вмостився «посередник», ширше сидіння на дві особи. Я насторожений, хоч і не боюся. Запитую: «То ми кудись їдемо?..» — «Ні, тут…» Нагнувся за спинку крісла, де я сидів, витяг приплюснутий кульок і подає мені. Розгортаю, — а там у просторому нутрі насипом збилися сторінки, беззахисні й зневажені, а краї верхніх аркушів геть обштрьопані та порвані… Коли я побачив, як неохайно, без поваги зберігається машинопис праці дорогого мені письменника, невдоволено прохопилося: «Нащо ж ви так?.. Хіба не можна було обгорнути хоча б у газету…» — «Та я його, їдучи у відрядження, ото як поклав сюди після нашої останньої зустрічі, то й не дивився…» Виходить, кинувши за сидіння, місяцями возив дорогами та світами. Скільки пересиділо в кабіні людей за цей час, що в ній чинилося, і скільки загроз чатувало на машинопис…