Борис Антоненко-Давидович - На шляхах і роздоріжжях - спогади, невідомі твори

Шановний Миколо Михайловичу! Просимо Вас особисто вникнути в наше прохання і повернути спадкоємцям усі матеріали та особисті речі Б.Д. Антоненка-Давидовича, вилучені в нього та інших осіб під час обшуків.

Уразі потреби Громадська комісія готова зустрітися з Вами й поговорити по суті порушеної справи».

Така зустріч Громадської комісії, яку очолював активний український діяч-робітник Олекса Миколишин, відбулася невдовзі у приймальні КДБ. Серед присутніх від комісії — Леонід Бойко, літературознавець і давній дослідник творчості Б. Антоненка-Давидовича, добре відомий органам інженер Юрій Огульчанський; був також і я. Тож зібралися люди, які добре знали ціну і постаті Бориса Дмитровича, і його творчому доробку. Зрозуміло, побачивши перед собою самого голову КДБ УРСР товариша Голушка, сподівалися на втішний результат нашої зустрічі. Та які ж ми були приголомшені, коли почули найстрашніше — серед вилучених у Антоненка-Давидовича матеріалів спогадів нема… їх знищено. Як?! Чому?! Найточнішу відповідь одержала спадкоємниця архіву письменника молодша донька Ярина [3] В житті Б. Антоненка-Давидовича склалося так, що він мав дві доньки і обидві Ярини. Старша — від другого шлюбу з Наталею Карпенко. Молодша — донька його третьої дружини Ганни Борецької, яку вітчим удочерив, і вона стала носити прізвище — Антоненко-Давидович. , яку було на зустріч у КДБ запрошено 22 вересня 1989 року. Їй було показано акт про знищення. Ось виписка рукою Ярини:

«Комиссия пришла к выводу, что с учетом того, что уголовное дело в отношении Антоненко-Давидовича Б. Д. не возбуждалось, то после его смерти 9. 05. 84 г. все указанные документы, как не подлежащие распространению по существующему законодательству, не являющиеся подлинниками, исполненными автором, и не имеющие какой-либо материальной и исторической ценности, подлежат уничтожению… 360 страниц… 19 июня 1984 г.».

Ярина хотіла записати прізвища членів «геростратової» комісії, але це їй було заборонено. Відкупилися тим, що спадкоємниці повернули шість вилучених у батька речей. Це були старі видання книжок, зокрема М. Грушевського, В. Винниченка, та альманах без обкладинки, що починався раніше забороненим віршем Олександра Олеся. Виходило, що решту з тих 59 плюс 11 вилучень було знищено.

До КДБ УРСР (копія до Верховної Ради СРСР) знову пішов лист, але тепер змісту рішучого й непримиренного:

«Члени Громадської комісії для врятування літературної спадщини Б.Д. Антоненка-Давидовича звернулися за консультацією до чекістів, які багато років пропрацювали в органах держбезпеки, і переконалися в тому, що їх беІсоромно й ганебно обдурили. В КДБ ніщо не знищується, а тим більше такі матеріали. Адже в цій установі, як ніде, добре знають КПК УРСР, згідно з яким усе, вилучене в громадян і не використане слідством або судом, негайно повинно бути повернене. Проти Ю. А. Огульчанського і Б.Д. Антоненка-Давидовича не тільки не порушувалася кримінальна справа, ай не велося слідство.

Ми рішуче вимагаємо негайно розглянути цю ганебну, як на часи перебудови, справу і повернути рукопис спогадів Б. Д. Антоненка-Давидовича українській культурі. Якщо він насправді ліквідований, чому ми не віримо, то вимагаємо видати нам копію акта про знищення, щоб встановити поіменно, хто санкціонував та виконував цю протизаконну акцію. Ми будемо порушувати проти них кримінальну справу. Знищувачі духовних цінностей нашого народу повинні бути покарані. Наші підписи прикладаємо. Всього підписів на семи сторінках -195».

Цей лист, з якого наводжу цитату, було організовано 13 жовтня 1989 р. на ювілейному вечорі Бориса Антоненка-Давидовича. Але й тепер — «глас вопіющого»… Доблесні чекісти трималися героїчно, і їхня фортеця сваволі не піддалася натиску навіть великої громади. Зате мури компартійної системи, яку вони денно і нощно боронили, невідворотно розвалювалися під потужним натиском прозрілих мільйонів. Пробуджувалася національна свідомість народів, які заселяли «необ’ятні» простори СРСР. Утворювалися масові національні фронти, що ставили собі за мету здобуття національної державної самостійності. Україна теж вибухнула Народним Рухом, що повів за собою великий народ, кращі сини і дочки якого впродовж багатьох століть боролися за свободу й українську державність. Може, тому після путчу високопоставлених кремлівських п’яниць, що прискорив розвал СРСР, українці про свою волю до державної незалежності заявили найпотужнішим, порівняно з іншими радянськими республіками, масовим референдумом. Упали криваві знамена, а на їхньому місці замайоріли життєствердні жовто-блакитні прапори, такі ненависні для московського імперіалізму та його прислужників. Замість старих з’являлися повсюдно на установах і нові вивіски, де красувався теж ненависний ворогам нашим тризуб. Помінялася вивіска і на сірому будинку по вулиці Володимирській, тепер тут значилось: «Служба безпеки України». Але чи змінилися люди, колишні працівники КДБ, які після певних скорочень лишилися працювати в СБУ? Що ж, час покаже…