Борис Антоненко-Давидович - На шляхах і роздоріжжях - спогади, невідомі твори

Та беру знову до рук такий уже знайомий стосик аркушів, бачу першу сторінку із числом 26, вловлюю знайомий зміст, одначе тепер тим більше треба кожну сторінку знову перегорнути, переглянути, звірити кінці попередніх сторінок із початком наступних…

На жаль, 216 сторінки не виявилося, хоч була вона, певне, минулого перегляду, бо чинили ми його удвох із Юрієм Огульчанським. Була, але де ж вона тепер поділась? «Посередник» вибачливо розводить руками: не знає, де загубилась… Паніки не чиню: за змістом наступної сторінки не важко здогадатися, про що йдеться… Одначе настійно прошу «посередника», щоб пошукав пропажу й зателефонував мені, коли знайде. Принагідно висловлюю бажання глянути на всі твори Антоненка-Давидовича, які мають ті, кого він представляє. Про ці твори «посередник» раніше говорив і Ярині, і мені. Схоже, вони всі друковані, бо копії їхні зуміли зберегти родичі, друзі, добрі люди. А все ж мені глянути хотілося, не виключено, що там можуть бути й твори незнані. «Посередник» пообіцяв, що про моє бажання скаже власникові… І почулась його розповідь про колекціонера, який зібрав багато чого й емігрував до Америки… І закінчив підтвердженням, що в колекціонера є багато чого й Антоненка-Давидовича, і він може взяти, щоб показати. У мене прохопилося з погано прихованою іронією: «Де є?.. В Америці?..» — «Ні, тут». «Посередник» так, здається, й не помітив, як заплутався в легенді, де кінці з кінцями не в 'яжуться… Ось це почуте «про колекціонера, який зібрав багато чого», мене й вразило, й змусило взятися за перо…

Та спершу найвища нагорода за всі старання — право бути першим читачем порятованих спогадів «На шляхах і роздоріжжях». І хоч вони без початку, та й перше речення теж без початку, але вже через кілька рядків відчуваєш, як тебе полонить живе добірне українське слово Бориса Антоненка-Давидовича, як все глибше й глибше з кожною прочитаною сторінкою поринаєш у намальований ним світ, як разом з оповідачем ідеш небезпечними шляхами, поринаєш у вир війни, ідеш у смертельні атаки, стаєш свідком зустрічей з відомими особистостями, учасником історичних подій…

І хоч спогади охоплюють короткий відтинок — завершальний період боротьби за Українську Народну Республіку, — але в баченні, в осмисленні автором цих кількох драматичних місяців змагань за українську державність виразно постають всі складнощі й суперечності всієї нашої історії. Пережите, побачене відтворено так правдиво й аналітично, що спогади письменника набувають ваги програмних настанов для наступних поколінь. «Я перегортав сторінки своєї пам’яті, — напише автор у «Післяслові» — не для того, щоб паплюжити наші змагання тих незабутніх літ, а щоб у майбутньому, коли ще раз усміхнеться доля (а це конче буде колись!), не повторювати тих помилок і хиб, що привели нас до катастрофи. Хай те, що промайнуло трагічною жарптицею над нашою землею в перші роки великої революції, вдруге повториться не як фарс, а як упевнений чин, перевірений попередніми поразками»…

Тепер, ощасливлений першим прочитанням, коли цілковито збагнув, який духовний скарб України поталанило порятувати, я розгадав давній свій подив: чому КДБ за цими спогадами полювало з неймовірною собачою спритністю й лисячою підступністю. Мене в спогадах по-особливому вразили слова, які почув київський студент Борис Давидів від добре освіченого й спостережливого старшини: «Людям за короткий час, коли вони побачили, що то є більшовицький соціалізм, ненависне все, що про нього нагадує. Я належу до партії українських соціал-революціонерів і з сумом констатую, що люди гидують тепер навіть словом «соціалізм» — так його спаплюжили більшовики…»

Так, спогади Бориса ‘Антоненка-Давидовича «На шляхах і роздоріжжях» — це не тільки неупереджене, чесне дослідження письменника й мислителя, а й вирок системі, яка за свій політичний ідеал мала давно збанкрутілий більшовизм. Це й було центральною темою домашньої лектури, якою гостинний господар, починаючи від 1957 року, коли повернувся з двадця-тидвохрічної неволі до Києва, майже щодень «частував» спраглих правди молодих українських патріотів, запалюючи їх до опору й дії, до втілення в життя мети — незалежної української державності. Старання народного професора були не марними: число нових борців щороку більшало, опір їхній дужчав… Тож можна зрозуміти страх і підступність кадебістських церберів імперії, і те, що спогади знищуються як такі, що «не мають історичної та матеріальної цінності», теж характерне для сваволі й беззаконня радянських органів держбезпеки. Але з цієї блюзнірської лжі випливає ще більша неправда: в акті зазначено, що знищено 360 сторінок матеріалів. Всього 360! А де решта? Адже за протоколами обшуків у Б. Антоненка-Давидовича та Ю. Огульчанського творів, критичних праць, спогадальних досліджень опального письменника вилучено щонайменше втричі більше. Цих двох третин в архівах органів нема, спадкоємниці їх не повернули, то де ж вони? Виходить, що в загадкових «колекціонерів». Але яких, скільки їх, і які ще національні скарби вони мають? Певне ж, не тільки з доробку нездоланого козака.