Катастрофа, яку в Ізраїлі називають мовою іврит «Шоа», є основною темою книги, вона домінує у всіх розділах. В той же час, — і це цілком природно, — трагічні події років війни висвітлюються на тлі замальовок повсякденного життя окупованого міста. Чіпка пам'ять підлітка врятувала від забуття багато подробиць, не зафіксованих у документах та інших спогадах. Цілком закопомірно, розповідь починається з перших днів Другої світової війни. Приєднання Львова до УРСР переважна більшість поляків вважали окупацією, натомість певна частина українців і багато євреїв сприйняли Червону Армію як визволительку з-під польської окупації. Однак і ті, хто спершу вітали нову владу, незабаром розчарувалися. Є. Наконечний згадує, що масові арешти й депортації, а згодом й розстріли, відкрили добу масового терору, знущання над гідністю людей. Гітлерівська пропаганда доклала дуже багато зусиль, щоб приписати саме євреям жахливі вбивства у львівських тюрмах, вчинені енкаведистами напередодні відходу Червоної Армії з міста. Незважаючи на це, не вдався план спровокувати масові погроми і знищити євреїв руками місцевого населення. Погроми на початку липня були обмеженими і влаштували їх декласовані елементи, яких львів'яни називали «люмпенами», «шумовинням». Співвідношення серед них поляків і українців було приблизно таким, як співвідношення польського й українського населення в місті, отже, в цій соціальній групі були переважною більшістю польськомовні. [1] Відомий львівський професор-юрист Маврицій Аллерганд записав ті дні у своєму щоденнику розмову з колишнім суддею апеляційного суду, якого він називає „Вл. В.”. На слова останнього, що погром „вчинив польський мотлох”, Аллерганд не заперечив по суті, а сказав лише, що українці, які, мовляв, „мали владу і вплив, нічого не зробили, щоб запобігти погромам” (Allerhand M., Allerhand L. Zapiski z tamtego świata. Kraków 2003, s. 38). Розуміється, на той час влада належала німцям, проголошення Української держави тут нічого не змінило.
Є. Наконечний нагадує, що саме львівське «шумовиння» відповідальне і за погром євреїв Львова, що стався 22 листопада 1918 р., як тільки українські військові були витіснені польським військом зі Львова. До цього можна було б додати, що в погромній акції, як встановила офіційна комісія, діяльну участь взяли також військові. Сучасний вроцлавський українофобський часопис «Semper fidelis» трактує погром як продовження боїв, «оскільки багато євреїв воювало на боці українців». [2] Rogalski М. Listopad we Lwowie 86 lat temu // Semper fidelis, 2004, 6(83), s. 35-37.
Насправді, як добре відомо, під час польсько-української війни 1918-1919 рр. єврейське населення проголосило нейтралітет і саме за це йому відомстили погромники.
Злісним наклепом є найменування погромів початку липня 1941 р. «днями Петлюри» — мовляв, це була помста євреям за вбивство головного отамана УHP Симона Петлюри Шварцбартом. Насправді, Петлюра був вбитий 25 травня 1926 р., а не в липні, а Шварцбарт діяв не сам, а з ініціативи Кремля. [3] Не випадково Петлюра і один з діячів грузинського антибільшовицького уряду були вбиті відразу після приходу в Польщі до влади Ю. Пілсудського: правителі СРСР боялися союзу Польщі з українцями і грузинами.
Погром влітку 1941 р. запланований і спровокований нацистами, був прологом до тотального геноциду. Суцільне знищення єврейського населення Львова розпочалося навесні 1942 р., коли євреїв зігнали в ґетто. Звідтіля їх вивозили до табору смерті в Белжці [4] Белжець розташований на залізниці Львів — Люблін. Колись це була остання місцевість Галичини і Австрійської імперії перед межею з Холмщиною і кордоном царської Росії.
і на місце масового розстрілу в Лисиницькому лісі. Решта євреїв знайшли смерть в самому ґетто і в «Янівському лаґері» — таборі в кінці Янівської вулиці. У всіх цих місцях масові екзекуції виконували німецькі військові і поліційні формування, але допоміжні функції доручалися також польським, українським і єврейським поліцаям, які здійснювали облави й арешти, пильнували приречених і знущалися над ними, ловили і вбивали втікачів. Поліцаї, як підкреслює автор, часто були добровольцями, хоч багато хто опинився в поліції і примусово, рятуючись від смерті або намагаючись хоча б трохи й відкласти. Це стосується зокрема єврейських поліціянтів («єврейської служби порядку») в ґетто. Слід гадати, під примусом стали на службу вбивцям і частина озброєних стражників (вахманів, «аскарів») з числа військовополонених. Згадує автор і покидьків, які видавали німецькій владі і поліції тих, хто переховував євреїв. Він підкреслює, що основним знаряддям окупантів був терор: нещадно вбивали кожного, хто надавав будь-яку допомогу євреям. Тим більшої пошани заслуговують ті українські і польські «праведники світу», які надавали євреям посильну допомогу, приймали в свої сім'ї єврейських дітей.
Читать дальше