Szeptyckiego na latarnię, na latarnię!
Niechaj szuja zginie marnie, zginie marnie!
Зачувши дикі польські співи, Олена Дубова не витерпіла і вивела учнів на шкільне подвір'я, під стіну складських приміщень. Там, захищені від можливого попадання каміння, ми, під керівництвом коханої вчительки, заспівали злагодженим хором, перекриваючи гамір ендеків:
Ми гайдамаки, ми всі однаки,
Ми ненавидим вороже ярмо!
Йшли діди на муки, підуть і правнуки,
Ми за народ життя своє дамо.
Не тішся, ляше, сотня поляже,
Тисяча натомість стане до борби!
Із кайдан неволі до життя на волі
Постануть знов потоптані раби…
У нашому шкільному хорі співали два брати Гвоздецькі, які мали ангельські голоси, наче в Робертіно Лоретті. Студенти затихли, прислухаючись до чудового співу. Застигла на місці і кінна польська поліція. А над площею переможно линуло:
Пірвемо кайдани, які нам тирани
Сковують щодня.
Бо ми гайдамаки, ми є всі однаки,
Ми за народ життя своє дамо!
З осені 1941 року мене батьки постійно брали до катедри на недільну співану Службу Божу, Після закінчення богослужіння священик залишався стояти перед престолом, а знаменитий катедральний хор співав «Боже великий, єдиний, нам Україну храни». З хором піднесено співала вся церква. Після закінчення Служби частина парафіян не спішила покидати святоюрську гору. Знайомі, утворюючи групки, затримувалися до дружньої розмови. Треба сказати, що територію у межах святоюрської забудови, неофіційно вважали в місті суверенним, окремим екзильним островом. Тут українці відчували себе вільно, ніби в колі домашніх, говорили вголос те, що думали.
Потребу обмінятися думками відчували особливо гостро в роки німецької окупації. Серед тем, що жваво обговорювалися на святоюрському подвір'ї з весни 1942 року, часто виринало єврейське питання. Львів'яни — як українці, так і поляки — категорично відкидали німецьку расистську теорію. Твердження гітлерівських пропагандистів про єврейську расову неповноцінність, мовляв, євреї — якісь недолюдки, львів'яни не сприймали. Інколи в побуті євреям закидали хитрість, облудність, та ще якісь вади, але ніколи інтелектуальну неповноцінність. Ніхто не мав євреїв за недоумкових недолюдків. Навпаки, ті львів'яни, які роками жили поруч з сусідами-євреями, достеменно знали, що вони загалом відзначалися побожністю і тверезістю розуму. Широко побутувала приповідка «мудрий, як жид» або вислів «має жидівську голову» (у значенні розумник).
Масові страти євреїв на янівських «пісках» і в Лисиничах викликали серед простих львів'ян розгубленість. Хоча східноєвропейські народи призвичаїлися до масових мордів, але такий цинічний, брутально відкритий прояв державного бандитизму з боку гітлерівців спричиняв шок. Поголовне, планове винищення державними властями цілого народу разом з дітьми і немовлятами раціональному поясненню не піддавалося. Ні з економічних, ні з політичних, ні з воєнних чи будь-яких інших причин цього не можна було собі уяснити. Катастрофа євреїв потрапляла за межі людського розуміння. Відбувалося щось ірраціональне, щось містичне. В усякому разі я неодноразово чув, що так міркували прості люди, зокрема мої батьки, родичі, сусіди і знайомі, незалежно від їхньої освіти та походження. Єдину відповідь для віруючих людей давало Святе Письмо в Євангелії від Матея (27 розділ) у сцені з Понтієм Пілатом, що вважається пророцтвом про переслідування євреїв. Звучить воно так: «Та первосвященики і старші намовили народ просити, щоб пустив Варавву, а Ісуса видав на смерть. Заговорив правитель і сказав їм: Кого з двох бажаєте, щоб я відпустив вам? Ті відповіли: Варавву. Каже до них Пилат: А що маю робити з Ісусом, що зветься Христос? Усі відповіли: Нехай буде розп'ятий! Він спитав: Що злого вчинив він? Вони ж ще більше стали кричати: Нехай буде розп'ятий. Пилат, бачачи, що нічого не вдіє, а заколот дедалі більшає, взяв води й умив перед народом руки та й каже: Я невинний крови праведника цього; ви бачите. Увесь же народ відповів, кажучи: Кров його на нас і на дітей наших!».
Для українців, позбавлених віками власних державних структур, Церква, а точніше Українська греко-католицька церква, становила своєрідний субститут своєї влади. Глава Церкви сприймався українцями як національний лідер, як найвищий авторитет не тільки в релігійних справах. Від князя Церкви чекали не тільки провідництва в релігійному житті, а й у політичному. Мабуть, ніколи авторитет митрополита УГКЦ не зріс так високо, як в епоху Андрея Шептицького. З його думкою рахувалися не тільки духовенство і народ, але всі галицькі політики та громадські діячі, і, навіть, вороги.
Читать дальше