Олександр Вишнівський: Трагедія 3-ої дивізії армії УНР

Положення нездібної до спротиву колони було виразно безнадійним і я кинувся назад радше інстинктовно ніж свідомо. По дорозі полк. Чижевський схопив мого коня за повід і зупинив його.

— Куди ти, Михайле? Подивись, чи ти в стані щось зробити?

Я подивився на ту нашу безборонну колону, на сотні ворожих кіннотчиків, що чинили «свій суд» і «свою розправу» вздовж цілої колони, й тяжко зідхнув: рештки свого часу славної Залізної Дивізії, що переможно воювала на фронті проти червоних і білих москалів, перестали існувати… Ми повернули коней. Десь далеко, на обрії, полк. Трутенко, скориставши з замішання, тікав на «широких алюрах», разом із своїм оточенням. Нам нічого іншого не залишалось як рушити слідами тих, що рятувались»…

Полк «Сводної Кавказької Дивізії», що ним командував полк. князь Ґоліцин, наступав двома лавами. Перша на широких інтервалах, а друга — на вужчих. Приблизно на 400 метрів від дивізійної колони, друга лава дігнала першу й влилася в неї. У повітрі блиснули шаблі й денікінська кіннота, одною широкою розстрільною, з криком «ура», на кар'єрі заатакувала, з віддалі здавалось, нерухому й начебто загіпнотизовану колону.

Але це тільки так здавалось. Кулеметники горячково намагались пустити в рух кулемети: задубілі пальці інших вояків не могли дати собі ради з натиском на курки рушниць. А зловороже «а!а!а!» все голосніше, а шаблі виблискують все ближче й ближче… Ось ворожа кіннота вже біля самих возів… Нема як боронитися… Господарі, що були за фурманів, поховалися під возами; деякі вояки пішли за їхнім прикладом, свідомі того, що рубати будуть перших кого зауважать. Хтось розпачливо крикнув: «Хлопці! Комдив тікає!»…

Вони летіли на нашу колону певні своєї перемоги над безборонними. Були подібні до тих вовків, що кинулися на отару овець. Вправною рукою почали рубати кожного, кого тільки побачили. Першими жертвами впали ті, що були все ще за кулеметами й ті, що мали рушниці в руках — ті самі, що не встигли закляклими пальцями натиснути на курки рушниць… Шлях коло возів почервонів кривавими плямами… Жахлива сцена, що розігралася на шляху, змусила декого до втечі. Марно: їх доганяли на конях і одним ударом шаблі клали трупом. на землю…

Кілька кінотчиків під'їхало до критого екіпажу, що в ньому були хворі на тиф старшини мого полку — сотн. Григоренко і хорунжий Филь, що про них я вже згадував. Один із денікінців заглянув до його середини — «Нікто, как петлюровскіє комісари», — обернувся він до своїх.

— Віш, как в екіпаже развалілісь! — додав і крикнув — «Вихаді!»

Хворі старшини не ворохнулись.

— Ти что с німі церемошшся — почулося — витасківай за ноґі!

Одного за другим, хворих витягали з екіпажу. При тому обидва старшини вдарились головами об шлях. Спочатку їх пробували зарубати, але тому що рубати лежачих було незручно, вони добили хворих стрілами в голови…

«Що мене найбільше було здивувало», — казав мені пізніше козак мого полку, Магаляс, якому пощастило переховатись під возом, а потім утекти з полону, «так це те, що обидва хворі старшини, хоч і були притомні, навіть не крикнули, тільки перенесли все мовчки до самої смерти». Магаляс бачив це все, лежачи під возом.

Коханка полк. Трутенка була в іншому, рівнож критому, екіпажі. До неї заглянув денікінський підстаршина.

— А! Красотка… єво сіятельство будет рад вас відсть. Он такіх любіт… — «Красотку», разом з екіпажем, було відіслано до штабу денікінського полку. На щастя, різня не тривала довго. Мабуть прийшов був наказ припинити різню, бо почали зводити полонених у групи. До однієї з таких груп під'їхав, на баскому коні, денікінський «ротмістр», у блискучих золотих «пагонах», і, приклавши руку до кашкета, сказав:

— Ґаспада офіцери петлюровской армії! Пожалуйте ко мне.

На таке ґалянтне запрошення з групи вийшло троє старшин, між ними й хорунжий 7-го Синього полку, Зайко.

— Ґаспада! Билі лі ви в руской царской армії?

— Були — відповів Зайко.

Я віжу — усміхнувся ротмістр, — ви забилі даже ґаваріть по человеческі…

Потім повернувся до свого підстаршини, що під'їхав разом з ним, і спокійним, рівним голосом, наче б ішло про щось зовсім звичайне, наказав:

— Разстрелять етіх петлюровскіх бандітов…

Цих трьох старшин негайно відведено кілька кроків од шляху й там застрелено…

Коли групи полонених звели до купи, всі вони вже знали, що денікінці розстрілюють наших старшин. Отже не дивно, коли денікінський поручник, зібравши усіх полонених до купи, наказав: «офіцери вийті!», то ніхто не вийшов. Коли денікінець удруге наказав те саме й знову ніхто не вийшов, то він запитав, «ґдє ж дєвалісь ваші офіцери?» На це хтось із старшин глузливо відповів: «Повтікали»…